Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам'яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір'ї і промовила вголос:
— А чи справді все воно моє?
Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. Її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш.
До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м'яким, сумовитим і розважливим голосом.
«Ті дівчатка мають рацію, — сказав би він тепер. — Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно».
«Ой лишенько», — подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:
«Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба».
Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам'ятки. «Цим ти нічого не зарадиш, — провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. — Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев'ять років людина вважає, що вона завжди була дев'ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує».
То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам'ятки.
«Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло, — казав він. — Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами».
Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?
«Ти зберігаєш порожні кокони, — сказав би він. — Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода… Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка».
«А письмові свідчення під присягою?»
«Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти».
Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.
«Авжеж, я розумію. Розумію».
Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.
— Вранці,- мовила до неї місіс Бентлі,- я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.
І вона заснула…
Настав ранок — сонячний, зелений, — і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з'явились обоє дівчаток.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кульбабове вино» автора Рей Дуґлас Бредбері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рей Бредбері“ на сторінці 38. Приємного читання.
TextBook