— А Лео Ауфмен схуд на п'ятнадцять фунтів, — сказала його дружина. — Ось уже два тижні він не озивався до своїх дітей, і вони собі місця не знаходять. Вони мало не б'ються, ви тільки послухайте! І його дружина місця собі не знаходить. Вона набрала десять фунтів, ви тільки погляньте, і тепер їй будуть потрібні нові сукні! Авжеж, машина готова. Та де те щастя? Хто мені скаже? Облишив би ти, Лео, той свій годинник. Де ти візьмеш таку велику зозулю, щоб туди посадити? Не годиться людині братися до такого діла. Богові, звісно, шкоди від цього не буде, а от Лео Ауфменові то напевне сама шкода й нічого більше. Ще з тиждень цієї мороки — і ми поховаємо його в тій-таки машині!
Та Лео Ауфмен уже не слухав, бо кімната раптом зметнулася вгору.
«Ну й чудасія!» — подумав він, уже лежачи на підлозі.
А в наступну мить на нього наринула темрява і водночас хтось тричі прокричав щось там про «оту кляту Машину щастя».
Найперше, що він побачив, прокинувшись наступного ранку, були птахи — зграйки птахів, що пурхали в повітрі, збиваючи легенькі брижі, мов різноколірні камінці, вкинуті в неймовірно чистий струмок, і з ледь чутним дзеньканням сідали на бляшаний дах гаража.
Собаки найрізноманітніших порід один по одному боязким підтюпцем забігали на подвір'я і, тихенько повискуючи, заглядали в гараж. Четверо хлопчаків, дві дівчинки й кілька літніх чоловіків нерішуче спинилися біля хвіртки, а тоді помалу підступили ближче й стали під вишнями.
Лео Ауфмен прислухався й зрозумів, що досягло їхніх вух і принадило їх усіх на його подвір'я.
То був звук Машини щастя.
Такий звук міг би долинати літнього дня з кухні якоїсь велетки. В ньому поєднувалось різноголосе гудіння, низьке й високе, яке то звучало одноманітно, то раптом змінювалось. Здавалося, там над небувалими стравами в'ються роєм величезні золотисті бджоли, кожна завбільшки з чайну чашку. А сама велетка-господиня задоволено мугиче собі під ніс, неосяжна, як ціле літо, з обличчям, наче схожий на персик місяць уповні, і в першу-ліпшу мить може підійти до розчинених дверей і спокійно виглянути на подвір'я — на усміхнених собак, білявих хлоп'ят і сивоголових дідів.
— Стривайте! — голосно мовив Лео Ауфмен. — Я ж сьогодні ще не запускав машини. Соле!
Сол, що також стояв на подвір'ї, підвів очі.
— Соле, це ти її запустив?
— Ти ж сам півгодини тому сказав мені розігріти її.
— А-а, ну звісно, Соле, забув. Я ще не зовсім прокинувся.- І Лео знову простягся на ліжку.
Дружина принесла йому сніданок і стала біля вікна, дивлячись униз, на гараж.
— Скажи мені ось що, — мовила вона тихо. — Коли та твоя машина й справді така, як ти кажеш, то чи не знає вона засобу, щоб не плодити стільки дітей? А чи не може вона зробити з сімдесятирічного діда двадцятирічного юнака? І ще одне-чи можна не зважати на смерть, якщо сховатись у твоїй напханій щастям машині?
— Сховатись?
— Якби ти помер від надсади, то що б я мала сьогодні робити? Залізти в той великий ящик у гаражі й почувати себе щасливою? І ще скажи мені, Лео: як ти дивишся на наше життя? Ти ж знаєш, як у нас ведеться. О сьомій ранку я вже на ногах, готую сніданок, виряджаю дітей, і до пів на дев'яту ви всі розходитесь. А я лишаюся сама — перу, куховарю, а треба ж іще й шкарпетки поштопати, й грядки прополоти, й до крамниці збігати, й посуд почистити. Та я хіба нарікаю? Я просто нагадую тобі, Лео, як воно давати лад у домі й скільки всього треба зробити. То скажи мені тепер: чи вміститься вся ця купа справ у одну твою машину?
— Та вона ж зовсім не так побудована!
— Дуже шкода. Тоді я не матиму часу й роздивитися на неї.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кульбабове вино» автора Рей Дуґлас Бредбері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рей Бредбері“ на сторінці 24. Приємного читання.
TextBook