Розділ «Рей Бредбері»

— Мені можна з ним побачитися? — спитав містер Джонас.

Вона й тепер не здобулася на слово.

— Ми з ним добрі знайомі,- сказав містер Джонас. — Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав бігати самостійно. Я йому дещо привіз — там, у фургоні.

— Він… — Місіс Сполдінг хотіла сказати «непритомний», але не змогла. — Він спить, містере Джонас. Лікар сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що з ним таке!

— Навіть якщо він спить, — не вгавав містер Джонас, — я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те, що почуєш уві сні, ще й більше важить, його краще чути, і воно доходить до глибини душі.

— Пробачте, містере Джонас, я просто не можу так ризикувати. — Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей і не пускала її. — Але все одно дякую вам за те, що прийшли. Дякую.

— Еге ж, мем, — мовив містер Джонас.

Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.

Місіс Сполдінг зайшла в дім і зачинила за собою двері.

Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.

О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.

О дев'ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.

Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.

О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.

І десь далеко хтось заспівав.

Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.

Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд — з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам'яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.

І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближчим, гучнішим і дзвінкішим ставав голос співака.

І Дуглас у гарячковому забутті засовався на ліжку й глибоко зітхнув.

Може, це було за годину до того, як місяць затопив своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таємничий голос усе наближався, і тепер разом з ним стало чути щось ніби калатання серця — а насправді то був стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений гарячим рясним листям дерев.