Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— Ти це сам придумав.

— Щодо заповіту, може, просто чутки, це так, але в книжкових магазинах усі впевнені, що Ротстайн не припиняв писати.

— У книжкових магазинах, — із сумнівом протягнув Морріс.

— У нас є свої джерела інформації, Моррісе. Домоправителька Ротстайна ходить по магазинах, так? І не тільки по продукти. Раз на місяць або на шість тижнів вона їздить у «Вайт рівер букс» у Берліні, це найближче більш-менш велике місто, аби забрати книги, які він замовляє по телефону. Так от, там вона розповіла продавцям, що Ротстайн щодня, з шостої ранку до другої дня, щось пише. Господар магазину розповів про це дилерам на Бостонському книжковому ярмарку, після чого й пішли розмови.

— Свята срака! — видихнув Морріс. Ця розмова відбулася в червні 1976. Останній виданий твір Ротстайна, «Ідеальний банановий пиріг», вийшов друком у 1960. Якщо те, про що говорив Енді, правда, це означало, що Джон Ротстайн писав у стіл протягом шістнадцяти років. Якщо хоча б по вісімсот слів на день, усього це виходило… Морріс не зміг провести розрахунки в голові, але виходило багато.

— Срака, вірно, — сказав Енді.

— Якщо він справді хоче, щоб це все спалили, він — псих!

— Та майже всі письменники божевільні. — Енді трохи подався вперед, посміхаючись, неначе це був жарт. Можливо, таки був. Принаймні він так думав. — Я ось про що думаю. Комусь потрібно влаштувати рятувальну експедицію. А хоч би й тобі, Моррісе. Ти ж його найбільший шанувальник[20].

— Я? Ні! — заперечив Морріс. — Після того, що він зробив із Джиммі Ґолдом!

— Та ну, заспокойся, приятелю. Ти ж не можеш звинувачувати його в тому, що він слідував за своєю музою.

— Можу.

— Ну так укради їх, — сказав Енді, продовжуючи посміхатися. — Назвемо це крадіжкою протесту від імені всієї англомовної літератури. Принеси рукописи мені. Я якийсь час потримаю їх у себе, а потім продам. Якщо там не якась стареча маячня, вони можуть потягнути на мільйон доларів. Я поділюся з тобою. Усе порівну, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Нас схоплять.

— Не думаю, — вишкірився Енді Халлідей. — Знаєш, є способи.

— І скільки доведеться чекати, перш ніж можна буде їх продати?

— Кілька років, — відповів Енді, помахавши рукою так, ніби йшлося про декілька годин. — Може, п’ять.

Місяць по тому, коли його вже нудило від Сикоморової вулиці, Морріс, якому не давала спокою думка про невидані рукописи, склав речі у свій старий, бувалий «Вольво» і попрямував до Бостона, де найнявся до підрядника, що будував кілька житлових кварталів у передмісті. Спочатку ця робота мало не вбила його, але потім він набрав трохи м’язів (не те, щоб він збирався перетворюватися на Дака Дакворта), і все пішло як по маслу. Він навіть завів двійко друзів: Фредді Доу та Кертіса Роджерса.

Одного разу він зателефонував Енді.

— Ти насправді міг би продати неопубліковані рукописи Ротстайна?

— Легко, — відповів Енді Халлідей. — Не так швидко, звичайно, як я, здається, говорив, але яка різниця? Ми молоді. Він старий. Час був би на нашому боці.