Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— Я напишу, що тобі хочеться побачити, як сонце блищить на її волоссі, особливо вранці, — сказав він.

Дак не відповів. Він дивився на Морріса, зсунувши кущисті брови.

— Що? Не подобається?

Дак взяв Морріса за руку, і на якусь жахливу мить Моррісу здалося, що вона зараз зламається, як суха гілка. «НЕ-НА-ВИД-ЖУ» було витатуйовано на кісточках пальців здорованя. Дак зітхнув.

— Як вірші. Завтра дістану тобі папір. У бібліотеці його повно.

Увечері, коли Морріс повернувся до блоку, відпрацювавши зміну у фарбувальні, його камера була порожньою. Рольф Венціано із сусідньої камери сказав, що Роя Оллгуда забрали до лазарету. Наступного дня Оллгуд повернувся. Під обома його очима темніли синці, на носі стояла шина. Подивившись на Морріса зі свого ліжка, він повернувся на інший бік, обличчям до стіни.

Воррен Дакворт став першим клієнтом Морріса. Протягом наступних тридцяти шести років їх у нього було багато.

Іноді, коли Морріс лежав на спині в себе в камері (на початку дев’яностих у нього вже була одиначка з поличкою зачитаних книг) і не міг заснути, він заспокоював себе спогадами про те, як відкрив для себе Джиммі Ґолда. Це був потужний стовп яскравого світла серед безладної та злої темряви його юності.

Його батьки постійно сварилися, і хоча він зневажав їх обох усією душею, у матері броня проти зовнішнього світу була міцнішою, тому він перейняв від неї саркастичний вигин посмішки і як додаток гордовитий, зневажливий погляд. Крім англійської мови та літератури, за які він отримував вищі оцінки (коли хотів), у школі він вважався невстигаючим, і це не раз доводило Аніту Белламі до сказу з докорами та розмахуванням табелем. Друзів у нього не будо, зате ворогів хоч греблю гати. Тричі його били. Двічі це робили хлопчики, яких просто дратувала його зовнішність, але одного разу — хлопець, у якого на те були більш вагомі причини. Це був височезний старшокласник-футболіст, на ім’я Піт Вомак, якому не сподобалося, як Морріс дивився на його подружку в їдальні під час обідньої перерви.

— На що вирячився, щуреня? — поцікавився Вомак, і за столиками навколо запанувала тиша.

— На неї, — відповів Морріс. Він був наляканий, а коли розум його не був затьмареним, страх зазвичай хоч трохи стримував його, але він ніколи не міг встояти перед аудиторією.

— Краще припини, — ліниво промовив Вомак, даючи йому шанс. Імовірніше, Вомак усвідомлював, що порівняно з його шістьма футами двома дюймами[15] і двомастами двадцятьма фунтами[16] навпроти нього сидить червоногуба шмаркля на паличці п’яти футів семи дюймів[17] зросту та вагою десь жалюгідних фунтів сто сорок[18], і то якщо в одязі. Можливо, він усвідомлював і те, що всі навколо — включаючи його зніяковілу подружку — бачать подібну нерівність.

— Якщо вона не хоче, щоб на неї дивилися, чому так одягається?

Морріс вважав це за комплімент (хоча й надто незграбний, це вже точно), але Вомак почув у ньому щось інше. Він оббіг навколо столу, стиснувши кулаки. Морріс встиг вдарити лише раз, але удар вийшов точний, Вомак потім довго з підбитим оком ходив. Зрозуміло, після цього він отримав своє, і за діло, але той удар став для нього цілковитим відкриттям. Якщо треба, він буде битися! Усвідомлювати це було приємно.

Обох хлопчиків виключили, і того ж вечора Морріс вислухав від матері двадцятихвилинну лекцію про пасивний опір разом з їдким зауваженням про те, що бійки в їдальні це не той вид позакласної діяльності, який зазвичай справляє сприятливе враження на приймальні комісії пристойних коледжів.

У неї за спиною його батько вітально підняв келих мартіні й підморгнув. Це означало, що, хоча Джордж Белламі переважно жив під п’ятою у дружини, за певних обставин він теж був здатний битися. Однак звичайною тактикою старого доброго татуся була втеча, і в другому семестрі першого року Морріса в Нортфілді Джорджі-Порджі втік, кинувши родину напризволяще, затримавшись лишень для того, щоб підчистити залишки банківського рахунку родини Белламі. Заощаджень, якими він хвалився, або не існувало, або вони накрилися. Аніта Белламі залишилася з пачкою готівки й неслухняним чотирнадцятирічним сином.

Після відбуття батька в невідомі краї залишилися тільки дві цінні речі. Це документ про номінацію на «Пулітцера» за її книгу, що висів на стіні в рамочці. І будинок у престижній частині Норт Сайду, у якому Морріс виріс. Цей будинок не був закладений лише тому, що мати категорично відмовилася підписувати банківські папери, які її чоловік приніс додому, уперше й востаннє не піддавшись на його солодкі пісні про те, що йому поталанило зробити вигідне вкладення, і цим аж ніяк не можна знехтувати. Коли він утік, вона продала цей будинок, і вони переїхали на Сикоморову вулицю.

— Звичайно, це житло гірше, — зізналася вона Моррісу влітку між його першим і другим курсами, — але фінансове джерело наповниться знову. І принаймні сусіди тут білі. — Вона помовчала, обдумуючи останнє зауваження, потім додала: — Не те, щоб я була проти.

— Звичайно, ма, — сказав Морріс. — Хто б сумнівався.

Зазвичай вона ненавиділа, коли він називав її «ма», але того дня промовчала, тому в нього весь день був піднесений настрій. У нього завжди піднімався настрій, коли вдавалося підпустити шпильку матері. Така можливість випадала нечасто.