Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

На початку сімдесятих у Нортфілді такий вид роботи, як написання переказів книг, входив до обов’язкової програми другого року вивчення літератури. Учням роздавали роздрукований на ротаторі перелік схвалених книг. Більшість із них Морріс вважав просто сміттям, що й не соромився говорити. «Дивіться! — вигукував він зі свого місця в задньому ряду. — Сорок смаків американської вівсянки».

Хтось із хлопців сміявся. Він міг їх розсмішити, і хоч Морріс не міг змусити їх полюбити себе, його це анітрохи не бентежило. Усі вони були тупими телепнями, на яких чекають тупі шлюби й такі самі тупі роботи. Вони виховуватимуть тупих онуків, а потім згаснуть у тупих лікарнях і будинках престарілих, шубовснувши в темряву з вірою в те, що вони жили в американській мрії, і Христос зустріне їх біля воріт раю з рекламними буклетиками. Морріса ж чекали речі куди більш піднесені. Тільки він ще не знав які.

Міс Тодд — їй тоді, імовірно, було приблизно стільки ж років, скільки Моррісу, коли він із подільниками вдерся до будинку Джона Ротстайна, — попросила його залишитися після уроків. Коли всі однокласники вийшли, Морріс залишився сидіти на своєму місці в розхлябаній позі, розставивши ноги. Він думав, що Тодд хоче написати скаргу на нього матері. Він дозволяв собі кричати на уроках, але на уроці літератури це сталося вперше, і він відчував щось на кшталт каяття. Тривожна думка промайнула в нього в голові голосом батька — Ти спалюєш занадто багато мостів, Моррі, — і розсіялася, як хмарка пари.

Замість того, щоб виписати зауваження, міс Тодд (з лиця не красуня, але з божественною фігурою) дістала зі своєї пухкої шкільної сумки книгу в м’якій червоній палітурці. На обкладинці жовтим начерком було зображено хлопця, який курив біля цегляної стіни сигарету, і зверху назва — «Утікач».

— Ти ж у нас любиш демонструвати розум, так? — спитала міс Тодд, сівши на парту поряд із ним. Спідниця в неї була короткою, панчохи на довгих стегнах поблискували.

Морріс нічого не відповів.

— Я знала, що це трапиться, тому й захопила сьогодні цю книгу. Для тебе це хороша й погана новина одночасно, мій усезнаючий друже. Ти не отримаєш зауваження, але й втрачаєш можливість вибирати. Ти повинен прочитати тільки одну цю книгу. Вона не входить до схваленого переліку, і, напевно, у мене можуть бути неприємності через те, що я її тобі даю, але я сподіваюся на добру частину твоєї натури, а мені хочеться вірити, що вона є в тебе десь усередині, хоч і мізерна.

Морріс подивився на книгу, потім поверх неї подивився на ноги міс Тодд, не приховуючи інтересу.

Вона побачила напрямок його погляду й посміхнулася. На якусь мить Морріс уявив собі їхнє спільне майбутнє, зосереджене переважно в ліжку. Ну то й що, він чув, таке буває. Апетитна вчителька шукає підлітка для позакласних уроків із сексуальної освіти.

Мильна бульбашка цієї фантазії протрималася секунди зо дві. Вона зруйнувала її, продовжуючи посміхатися.

— Ви з Джиммі Ґолдом порозумієтесь. Він — глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти. — Вона встала з парти, її спідниця ковзнула на місце на два дюйми вище колін. — Хай щастить із переказом. І нехай наступного разу, коли ти будеш дивитися на жіночу спідницю, тобі згадаються слова Марка Твена: «Будь-який нестрижений ледащо може дивитися».

Морріс вислизнув із кабінету, палаючи від сорому, уперше його не просто поставили на місце, а вбили в те місце й утрамбували. У нього з’явилося бажання викинути книгу в каналізацію, коли він вийшов з автобуса на розі Сикоморової і В’язової, але він стримав себе. Не тому, що боявся покарання. Як вона могла його покарати, якщо книга ця не входила до переліку? Стримався він через хлопця на обкладинці. Хлопець дивився крізь хмару сигаретного диму з якоюсь утомленою зухвалістю.

«Він — глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти».

Матері вдома не було, повернутися вона мала не раніше десятої. Вона викладала на курсах для дорослих заради додаткового заробітку. Морріс знав, що вона почувала відразу до цих курсів, вважаючи їх набагато нижчими за свій професійний рівень, що цілком його задовольняло. «Працюй, ма, подумав він. Працюй, крутись».

Морозильник був забитий упаковками заморожених обідів. Він узяв одну навмання й запхнув у духовку, плануючи почитати, поки буде готуватися. Після вечері можна буде піти нагору, узяти з-під ліжка один із батьківських «Плейбоїв» («спадщина старого» — іноді думав він) і трохи подушити курча.

Ставити духовку на таймер він не став, і через цілих півтори години від книги його відірвав запах горілої яловичини. Він прочитав першу сотню сторінок, не сидячи в цьому паскудному типовому будинку повоєнних часів, а гуляючи вулицями Нью-Йорка разом із Джиммі Ґолдом. Немов уві сні, Морріс сходив на кухню, натягнув рукавички, вийняв із духовки затверділу масу, кинув її у відро для сміття й повернувся до «Утікача».

«Треба буде перечитати ще раз», — подумав він. Йому навіть здалося, що в нього трішки підскочила температура. І з маркером. Тут так багато потрібно виділити й запам’ятати. Так багато.

Для читача однією з найбільш хвилюючих є та хвилина, коли він відкриває, що є читачем, людиною, не лише здатною прочитати книгу (що Моррісу вже було відомо), а закоханою в це заняття. Безнадійно. По вуха. Перша книга, яка створює таке враження, не забувається, і кожна її сторінка є новим відкриттям, яке палає й проголошує: Звісно, так і є! Так, я теж це бачив! І, звичайно: І я так думаю! І я так відчуваю!

Морріс написав переказ «Утікача» на десять сторінок. Від міс Тодд він повернувся з позначкою «А+» і єдиним коментарем: «Я знала, що ти оціниш».

Йому захотілося сказати їй, що це не «оцінка», це любов. Справжня любов. А справжня любов не вмирає ніколи.