Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

Морріс, якому вже доводилося бути зґвалтованим, не ворушився, тільки вп’явся зубами у свою руку, щоб не закричати. Він думав про Джиммі Ґолда, про те, яким він був до того, як погнався за Золотим Баксом. Коли він усе ще був справжнім героєм. Він думав про Гарольді Фінамане, шкільного друга Джиммі (у самого Морріса в школі не було друзів) і про його слова: «Усе добре рано чи пізно закінчується», які припускали наявність зворотного: усе погане теж рано чи пізно закінчується.

Конкретно це погане тривало досить довго, і доки воно тривало, Морріс, не зупиняючись, повторював про себе мантру Джиммі з «Утікача»: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Допомогло.

Трішки.

Наступні кілька тижнів Оллгуд ґвалтував його анально одними ночами й орально іншими. Сам він, загалом, віддавав перевагу задньому проходові, який позбавлений смакових рецепторів. Принаймні він думав, що Кора Енн Хупер, жінка, на яку він мав дурість напасти, коли був у відключці, назвала б це вищим ступенем справедливості. Хоча, з іншого боку, їй довелося пережити небажане вторгнення лише одного разу.

До Вейнсвілльської в’язниці примикала фабрика, на якій ув’язнені шили джинси й спецівки для робітників. На п’ятий день у фарбувальні один із дружків Оллгуда взяв Морріса за зап’ястя, завів його за бак із синьою фарбою номер три і наказав знімати штани. «Ти просто не рипайся, а я зроблю все інше», — сказав він. Закінчивши, додав: «Я не педик, нічого такого, але мені потрібно якось жити, як і всім іншим. Бовкнеш комусь, що я педик, і я вб’ю тебе нахер».

«Не скажу, — відповів Морріс і подумки нагадав собі: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати!»

Одного разу в середині березня 1979 на спортивному майданчику до Морріса підійшов в’язень, схожий на «ангела з пекла», з татуйованими купами м’язів.

— Ти вмієш писати? — запитав він з яскравою південною говіркою: ти вмієш пасати? — Я чув, ти вмієш писати.

— Так, я вмію писати, — відповів Морріс. Він помітив, як Оллгуд, не дійшовши до нього, побачив, хто йде поруч із Моррісом, і квапливо перемістився на баскетбольний майданчик у дальньому кінці двору.

— Я Воррен Дакворт. Усі називають мене Даком.

— Я Морріс Бел…

— Я знаю, хто ти. Ти добре пишеш, так?

— Так, — промовив Морріс, не замислюючись, і без зайвої сором’язливості. Те, як Рой Оллгуд несподівано знайшов для себе нове місце, не залишило його байдужим.

— Ти можеш написати лист для моєї дружини, якщо я, типу, скажу, що писати? Тільки словами красивішими?

— Можу й напишу, тільки в мене є одна проблемка.

— Знаю я, яка в тебе проблемка, — видав його новий знайомий. — Якщо твій лист моїй дружині сподобається, якщо після нього вона перестане мене своїми розмовами про розлучення діставати, у тебе більше не буде проблем із цим худим сученям у твоїй камері.

«У моїй камері худий сученя це я», — подумав Морріс, але десь у душі в нього з’явився тонюсінький проблиск надії.

— Сер, я напишу для вашої дружини такого листа, якого вона не отримувала за своє життя.

Дивлячись на могутні руки Дакворта, він згадав одну передачу про природу. У ній розповідали про пташку, яка селиться в пащах крокодилів, де вибирає із зубів рептилій залишки їжі, завдяки чому й виживає.

На погляд Морріса, це була б непогана угода.