Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Ханига провів рукою по розтрісканих губах й облизнув їх язиком, зловісно-жовтим від нікотину.

— Малий, дасиш копієчку?

Тод дивився на нього без жодного виразу.

— А то мені в Лосанжелес тра. На автобус не хвата. У мене там інтерву буде, да. Роботулька підвернулась. А в такого малого, як ти, точно є копієчка. Мо, й цілий четвертак, га?

Отаким-о ножиком можна цілого клятого синьожаберника вительбушити… та що там синьожаберника! Цілого клятого марліна можна випатрошити, якщо треба буде. Ми півтори тисячі таких кожного року продаємо. Вони продаються в кожному магазині спорттоварів й армійських крамницях в Америці, тож якщо ти вирішиш за його допомогою витягти кишки з якогось старого всраного бомжа, ніхто не дізнається, що це був твій ніж. НІХТО, абсолютно.

Алкаш притишив голос до інтимного шепоту:

— А за бакс я тобі так відсмокчу, шо в тебе мозок вибухне. Ти обкінчаєшся, малий, ти…

Тод витяг руку з кишені. І, поки не розтулив долоню, ще не був певен, що в ній побачить. Два четвертаки. Два п’ятицентовики. Десятицентовик. Кілька монет по центу. Він жбурнув їх п’яниці й утік.

12

Червень 1975-го.

Тод Боуден, якому вже виповнилося чотирнадцять, під’їхав на ровері доріжкою до ґанку будинку Дюссандера й припаркувався на опору. На нижній сходинці лежала газета «Лос-Анджелес таймс». Він її підібрав. Кинув погляд на дзвінок, під яким досі на своїх місцях висіли охайні таблички «АРТУР ДЕНКЕР» та «АГЕНТАМ, КОМІВОЯЖЕРАМ ТА ІНШИМ ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Звісно, тепер із дзвінком він не мудохався. У нього був свій ключ.

Десь неподалік чхала й відригувала газонокосарка. Тод глянув на Дюссандерів моріжок і подумав, що непогано було б його підстригти. Доведеться сказати старому, щоб знайшов хлопця з косаркою. Про такі дрібниці Дюссандер тепер дуже часто забував. Може, давався взнаки старечий маразм, а може, мозок занадто довго маринувався в «Прадавній добі». Як на чотирнадцятилітнього хлопчака, то була надто доросла думка, однак такі думки тепер були для Тода не рідкістю. У нього в голові тепер гніздилося безліч дорослих думок. І нічого хорошого в більшості цих думок не спостерігалося.

Він зайшов у дім.

Як завжди, страх холодними пальцями вхопив на мить за душу, коли Тод зайшов у кухню й побачив Дюссандера, що звісився набік у кріслі. Склянка на столі, поряд напівпорожня пляшка бурбону. Сигарета згоріла по всій довжині аж до мереживного сірого попелу в кришці від банки з майонезом, де лежали, розчавлені, ще декілька бичків. Нижня щелепа в Дюссандера відвисла. Обличчя було жовтим. Великі руки безвільно звисали з билець крісла. Здавалося, він не дихав.

— Дюссандер, — трохи занадто різко покликав він. — Дюссандер, вставай і співай.

Старий сіпнувся, закліпав очима, зрештою сів, і Тоду миттєво відлягло від серця.

— Це ти? Так рано?

— Сьогодні в школі останній день, нас відпустили раніше. — Тод показав на залишки сигарети в майонезній кришці. — Ти так колись хату спалиш.

— Можливо, — байдуже відказав Дюссандер. Намацав на столі свої сигарети, вибив одну з пачки (вона покотилася до краю столу й мало не впала, перш ніж Дюссандер встиг її ухопити) і врешті-решт прикурив. Та одразу ж по тому зайшовся таким затяжним кашлем, що Тод аж скривився від огиди. Коли старий пень розійшовся не на жарт, Тод подумав, що він от-от почне випльовувати сірувато-чорні шматочки легенів… супроводжуючи це зловісним посміхом.

Та врешті кашель припинився рівно настільки, щоб Дюссандер зміг спитати: