Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Ненавиджу тебе, — прошепотів він. І Дюссандер вдавився власним сміхом. Обличчя набрало темно-цегляної барви, а звук був такий, наче він кашляв, сміявся і захлинався, і все це одночасно. Перелякавшись не на жарт, Тод швидко скочив на ноги й плескав його по спині, поки кашель не вщух.

— Danke schön, — кивнув Дюссандер. — Пий свій напій. Тобі стане добре.

Тод випив. Смакувало наче дуже гидкі ліки від застуди. У животі одразу ж зайнявся вогонь.

— Неймовірно. І як можна цілий день цмулити це лайно? — Тод поставив склянку на стіл і здригнувся від огиди. — Ти мусиш це покинути. Кинь пити й курити.

— Твоя турбота про моє здоров’я дуже зворушлива. — У кишені халата зник складаний ніж, а звідти Дюссандер витяг пом’яту пачку сигарет. — Але я, хлопче, так само піклуюся про твій добробут. Мало не щодня я читаю в газеті про те, як велосипедистів збивають на небезпечних перехрестях машини. Ти мусиш відмовитися від цього. Ходи пішки. Чи на автобусі катайся, от як я.

— А може, підеш у сраку? — процідив Тод.

— Хлопчику мій, — Дюссандер долив собі бурбону й знову розсміявся. — Ми з тобою вже й так сидимо в сраці — один в одного. Хіба ти не знав?

Одного дня, через тиждень, Тод сидів на платформі для поштових вагонів у старому закинутому залізничному депо і жбурляв по одному камінцю коксовий дріб’язок на іржаві, порослі бур’янами рейки.

«А чому я, власне, не можу його прикінчити?»

Оскільки він був хлопчиком, що мислив логічно, то першою напросилася на думку логічна відповідь. Причин для цього нема жодних. Рано чи пізно Дюссандер однаково помре, а беручи до уваги його звички, найпевніше, це станеться рано. Тож він уб’є Дюссандера чи той сам відкине копита від серцевого нападу у себе у ванні, усе одно правда випливе. То принаймні він матиме приємність скрутити старому стерв’ятнику в’язи.

Рано чи пізно — ця фраза кидала виклик логіці.

«Може, усе-таки це буде пізно, — розмірковував Тод. — Цигарки цигарками, бухло бухлом, а він міцна стара гадюка. Якщо аж досі протривав… то, може, не рано здохне, а пізно».

Десь унизу, під ним, хтось невиразно пихнув.

З переляку Тод зірвався на рівні, гублячи камінці, яких набрав був у жменю. Форкання донеслося знову.

Він вагався, чи не дременути йому звідтіля, але пирхання не повторилося. За дев’ятсот ярдів звідти, понад цим засміченим і збур’янілим тупиком з його покинутими будівлями, іржавими сітчастими огорожами та потрісканими покорченими платформами, до обрію мчала восьмисмугова швидкісна автострада. Машини, що летіли автострадою, виблискували на сонці й скидалися на екзотичних жуків у твердих панцирах. Там, угорі, вісім смуг транспорту, а тут, унизу, сам лише Тод, кілька птахів… і те невідоме, що форкало.

Він сторожко нахилився, спираючись долонями на коліна, і зазирнув під поштову платформу. Поміж жовтих бур’янів, порожніх бляшанок та запорошених старих пляшок лежав п’яндалига. Годі було зрозуміти, скільки йому років. Десь від тридцяти до чотирьохсот, вирішив Тод. Удягнений він був у майку-алкоголічку, на якій позасихали ригаки, зелені штани (явно на нього завеликі) та зелені шкіряні робочі черевики, що розтріскалися в ста різних місцях. Тріщини вже зяяли, як роззявлені в агонії роти. Тод подумав, що смердить від п’янюги, як у Дюссандера з підвалу.

Червоні очі п’яного поволі розлупилися й, не виражаючи ні найменшого подиву, затуманено втупилися в Тода. І він одразу ж згадав про швейцарський армійський ніж моделі «анґлер», що лежав у кишені. Майже рік тому він купив його в магазині спорттоварів у Редондо-біч. Зараз у голові лунав голос продавця, що на нього тоді чекав: «Дуже вдалий вибір, синку, кращого ножа годі й знайти. Такий ніж, як оце, колись врятує тобі життя, от побачиш. Кожного клятого року ми продаємо півтори тисячі швейцарських ножів».

Півтори тисячі на рік.

Вклавши руку в кишеню, він зімкнув пальці на ножі. Перед внутрішнім зором вигулькнув складаний ніж Дюссандера, що повільно обходив шийку пляшки бурбону, розтинаючи печатку. Через мить Тод збагнув, що в нього ерекція.

У душу заповз холодний жах.