Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Заради… заради дружби. Бо вам самотньо було.

«Це, — подумав Дюссандер, — досить близько до правди, у це можуть повірити. Колись, ще ця каша тільки заварювалася, малий ще міг би таке провернути. Але тепер він був не в стані, він весь розпадався на шматки, розлазився по нитках, як те пальто, заношене до дірок і більше ні до чого не придатне. Якби якесь дитя стрельнуло зі своєї іграшкової пукавки через дорогу, цей хлопець підскочив би на місці й зарепетував, мов дівчисько».

— А твій табель підтвердить мою версію, — сказав Дюссандер. — Це ж не від «Робінзона Крузо» в тебе оцінки так погіршилися, хлопчику мій, чи не так?

— Ой, заткніться, будь ласка. Просто мовчіть, і все.

— Ні, — відрізав Дюссандер. — Мовчати я не збираюся. — Він підкурив сигарету, шкрябнувши сірником об дверцята духовки. — Поки до тебе не дійде елементарна правда. Ми в одній зв’язці, потонемо чи випливемо. — Він дивився на Тода крізь хмарину диму, без усмішки, і своїм зморшкуватим лицем нагадував рептилію. — Я, хлопче, потягну тебе за собою. Я тобі обіцяю. Якщо випливе хоч щось, то випливе все. Отаку я даю тобі обіцянку.

Тод сердито на нього глипнув і не відповів.

— Так, — пожвавився Дюссандер, як людина, що позбулася неприємного обов’язку й тепер зі спокійною душею може перейти до легших справ, — питання в тому, що нам з усім цим робити? Є ідеї?

— Оце виправляє оцінки. — Тод витяг із кишені куртки нову пляшечку засобу для виведення чорнила. — Але з тим сраним листом я не знаю, що робити.

Дюссандер схвально подивився на флакончик. Свого часу він і сам підробив кілька звітів. Тоді, коли квоти злетіли до космічного рівня… і ще вище, набагато вище. І, подібно до того становища, у якому вони опинилися тепер, була заковика з рахунками-фактурами… з тими, якими обліковували воєнну здобич. Щотижня він мусив перевіряти коробки з цінними речами (їх потім відправляли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі гігантських сейфах на колесах). До кожної коробки кріпили великий жовтий конверт, а всередині лежав перевірений рахунок-фактура на вміст тої коробки. Так багато каблучок, намиста, кольє, так багато грамів золота. У самого Дюссандера, проте, була власна коробка з коштовностями — не надто коштовними коштовностями, проте й не дрібничками. Нефрит. Турмалін. Опали. Кілька перлин із дефектами. Промислові алмази. І коли він бачив у переліку предметів, що вирушали на Берлін, річ, яка припадала йому до душі чи видавалася непоганим капіталовкладенням, він її витягав, заміняв річчю зі своєї коробки, а рахунок-фактуру виправляв за допомогою спеціального засобу, а замість тієї речі вписував свою. Так він доріс до рівня експерта з підробки документів… і коли війна закінчилася, цей талант не раз і не два ставав йому в пригоді.

— Добре, — сказав він Тоду. — Що ж до іншої халепи…

Дюссандер уже погойдувався в кріслі, цмулячи зі склянки. Тод підтягнув стілець ближче до стола й заходився працювати над своїм табелем, котрий без слів підібрав із підлоги. Зовнішній спокій Дюссандера справив на нього належний вплив, тож тепер він працював мовчки, старанно схиливши голову над карткою, схожий на пересічного американського хлопчика, що, їй-богу, заповзявся виконати своє завдання якнайкраще, хоч би яким воно було: саджати кукурудзу, провести гру без жодного хіта в щорічному чемпіонаті малої ліги чи підробити оцінки у своєму табелі.

Дюссандер подивився на його потилицю, трохи засмаглу й таку беззахисну під лінією волосся та круглим комірцем футболки. Його погляд помандрував до горішньої шухляди столу, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар (він знав, куди його скерувати), і спинний мозок хлопця відділиться від голови. Його губи стуляться навіки. Дюссандер посміхнувся, і та посмішка була сповнена жалю. Якщо хлопець зникне, його шукатимуть. Постануть запитання. Багато запитань. І з деякими прийдуть до нього. Попри те, що прямо на нього нічого не вказувало, він не міг собі дозволити, щоб його допитували й копирсалися в минулому. Страх як прикро.

— Цей Френч, — сказав він, постукуючи пальцем по листу. — Він із твоїми батьками десь у товаристві перетинається?

— Він? — презирливо виплюнув це слово Тод. — Мої тато й мама не ходять у ті діри, куди він може пролізти.

— А у своєму професійному амплуа він з ними зустрічався? На батьківських зборах чи, може, до себе викликав?

— Ні. Я завжди був одним із найкращих учнів у класі. Дотепер.

— Отже, що він про них знає? — спитав Дюссандер, сонно заглядаючи у свою склянку, уже спорожнілу. — О, про тебе він точно все знає. Без сумніву, він зібрав на тебе весь компромат, до якого тільки зміг дотягтися. Аж до бійок на подвір’ї дитячого садка. Але що він знає про них?

Тод відклав убік ручку й відсунув пляшечку знищувача чорнил.

— Ну, він знає, як їх звати. Звісно. І по скільки їм років. Знає, що ми всі методисти. Ми до церкви не часто ходимо, але він знає, бо це в документах написано. Повинен знати, чим мій тато заробляє на життя. Це теж у моїй справі є. В усіх тих папірцях, які вони мусять щороку заповнювати. Ото й усе, думаю, більше нічого не знає.

— А якби у твоїх батьків були якісь проблеми вдома, він би про це знав?