Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Киць-киць, — поманив Дюссандер. На дальньому краю подвір’я, у зачучверених бур’янах біля огорожі, сидів бродячий кіт. Подертий і достоту такий зачуханий, як і ті бур’яни. Щоразу, коли Дюссандер заговорював, кіт нашорошував вуха, не зводячи очей з рожевої мисочки, повної молока.

«Може, — подумав Дюссандер, — у малого негаразди в школі. Чи кошмари сняться. Чи, може, те й те разом».

Остання думка змусила його посміхнутися.

— Кицю-кицю, — ніжно покликав він. Вуха в кота знову наструнчилися. Він не ворухнувся, але й далі уважно вивчав поглядом молоко.

Та Дюссандера й самого спіткали проблеми. Ось уже три тижні, наче в якійсь химерній піжамі, він лягав спати в уніформі СС. Й уніформа відганяла безсоння та кошмари. Сон у нього (попервах) був міцний, як у дроворуба. Та потім сни повернулися, не мало-помалу, а лавиною, і були ще гіршими, ніж раніше. Сни про втечу, сни про очі. Про те, як він мчить крізь мокрі невидимі джунглі, а важке листя й вологе гілля пальм б’є його в обличчя, лишаючи на шкірі цівки, що на смак нагадували сік… чи кров. Він біжить і біжить, блискучі очі весь час навколо, бездушно зиркають на нього, поки він не виривається на галявину. У темряві він радше відчував, ніж бачив крутий підйом, що починався на дальньому боці тої галявини. На вершині цього підйому стояв Патин, із його низькими бетонними будівлями, подвір’ями, оточеними колючим дротом, дротом під напругою, сторожовими баштами, що стриміли догори, як марсіанські триноги прямісінько з «Війни світів». А посередині вивалювали в небо дим велетенські димарі, а під цими цегляними колонами розташовувалися готові до праці печі, із завантаженими топками, що жевріли в нічній пітьмі, як очі лютих демонів. Жителям того району казали, що в’язні Патина виготовляють одяг і свічки, та, звісно, місцеві вірили в це не більше, ніж жителі околиць Аушвіца у казочку про те, що в таборі виготовляють ковбасу й сосиски. Та це не мало значення.

Озираючись у тому сні через плече, він бачив, як нарешті вони виходять зі сховку, неупокоєні мерці, ті Juden[71], і тягнуть до нього ноги, а на синюшній шкірі простягнутих рук палають сині номери. Пальці скрючені, обличчя втратили безвиразність, і тепер їх оживлює ненависть, вони жваво жадають помсти, живуть передчуттям убивства. Біля матерів біжать малі діти, дідусів несуть на руках їхні дорослі діти. І на всіх обличчях одне — безнадія.

Безнадія? Так. Бо уві сні він знав (як і вони): щойно він видереться на пагорб, то врятується. Тут, унизу, у цих вогких заболочених низовинах, у цих джунглях, де з ушкоджених нічних квітів стікала замість соку кров, він був загнаним звіром… здобиччю. Але там, нагорі, він буде головним. Якщо це джунглі, то табір на вершині пагорба — зоопарк, де всі дикі звірі сиділи по клітках, а він головний доглядач, чия робота — вирішувати, кого нагодувати, кого лишити живим, кого передати вівісекціоністам, а кого віддати до гицлівки.

Він видряпувався схилом, але біг уповільнювала реальність кошмару. Відчував, як руки першого скелета змикаються на горлі, чув холодний смердючий віддих, запах їхнього розкладу, чув пташині верески тріумфу, поки вони тягли його вниз, коли порятунок був уже не просто в полі зору, а на відстані простягнутої руки…

— Киць-киць, — підкликав Дюссандер. — Молочко. Смачненьке молочко.

Зрештою кіт надумав підійти. Він перетнув половину заднього подвір’я та знову сів, але тримався напоготові, сіпаючи хвостом від тривоги. Кіт йому не довіряв. Ні. Але Дюссандер знав, що кіт чує пахощі молока, і тому був певен. Рано чи пізно підійде.

У Патині ніколи не було проблеми з контрабандою. Деякі в’язні потрапляли до них із цінними речами, запханими глибоко в дупу в замшевих капшучках (і надто часто потім виявлялося, що цінні для них речі — геть не цінні: фотографії, пасма волосся, біжутерія), які вони заганяли собі туди палицями, аж поки капшучки не опинялися поза межею досяжності довгих пальців наглядача-в’язня, якого прозивали Пальцем-Смердючкою. В одної жінки, згадав він, був маленький діамант, із дефектом, як потім виявилося, ніскілечки не цінний. Але він належав її сім’ї протягом шести поколінь, переходив від матері до найстаршої доньки (принаймні так вона сказала, але ж то була єврейка, а вони всі брехали). Перед тим як зайти в Патин, вона його проковтнула. А коли вийшов із екскрементами, заковтнула знову. І так його ковтала, аж поки той діамант не порізав їй нутрощі й вона не стекла кров’ю.

Бували й інші виверти, хоча здебільшого йшлося про щось дрібне: трохи тютюну там чи одну-дві стрічечки в коси. Це не мало значення. У кімнаті, де Дюссандер проводив допити, стояла електроплитка та скромний на вигляд кухонний стіл, вкритий червоно-білою картатою цератою, дуже схожою на ту, яка тепер лежала на столі в його американській кухні. На тій плитці завжди соковито шкварчав горщик з ягнячим рагу. Коли виникали підозри на контрабанду (а хіба бувало інакше?), то члена підозрюваного угруповання приводили в ту кімнату. Дюссандер ставив його чи її біля плитки, над якою підіймалися густі пахощі смакоти. Він м’яко запитував: «Хто?» Хто ховає золото? Хто приховує коштовності? У кого є тютюн? Хто дав тій Жівене пігулку для дитини? Хто? Рагу людині ніхто насправді не обіцяв, але нестерпні пахощі врешті-решт розв’язували язика. Авжеж, того самого можна було домогтися ударом кийка в живіт чи дулом пістолета в брудний пах, але рагу… рагу було вишуканим ходом. Так.

— Кицю-кицю, — покликав Дюссандер. Кіт знов нашорошив вуха. Трохи підвівся, та потім пригадав собі, як колись давно його копнули ногою, чи, може, на згадку спав сірник, яким підсмалили вуса. І знову сів на задні лапи. Та невдовзі мав рушити вперед.

Він винайшов спосіб умилостивити свій кошмар. З одного боку то була просто уніформа СС… але з іншого — вона дарувала більшу силу. Дюссандер був дуже задоволений собою, шкодував тільки, що раніше до цього не додумався. Напевно, він мав подякувати хлопцеві за те, що той показав йому цей новий метод самозаспокоєння, показав, що ключ до кошмарів минулого — не в запереченні, а в спогляданні, ба навіть у чомусь на кшталт дружніх обіймів. Справді, до несподіваної появи хлопця, що спіткала його минулого літа, він довго не бачив кошмарів. Але тепер стало зрозуміло, що він по-боягузницькому примирився з минулим. Йому довелося відмовитися від частки себе. А тепер він її собі повернув.

— Кицю-кицю, — покликав Дюссандер, і його обличчя розпливлося в усмішці: добрій, заспокійливій усмішці, властивій старим людям, що сяк-так продерлися жорсткими путівцями життя до безпечної гавані й прийшли більш-менш неушкодженими, та ще й трохи мудрості набули.

Обдертюх трохи піднявся на задніх лапах, лише мить повагався, потім ще одну, а тоді з гнучкою грацією подріботів через решту заднього двора. Вибрався нагору східцями, нагородив Дюссандера фінальним недовірливим поглядом, прищуливши погризені та вкриті струпами вуха, і почав хлебтати молоко.

— Добре молочко, — промовив Дюссандер, надягаючи гумові рукавички «плейтекс», що весь цей час лежали в нього на колінах. — Добре молочко для хорошої киці. — Ці рукавички він купив у супермаркеті. Стояв із ними в касу експрес-обслуговування, і старші жінки поглядали на нього схвально, ба навіть оцінюючи. Рукавички рекламували на ТБ. Вони були з манжетами. Вони були такі еластичні, що в такій рукавичці можна підняти з підлоги монетку.

Одним зеленим пальцем він погладив кота по спині й заспокійливо до нього заговорив. Під ці пестощі кіт аж спину вигнув.

І коли вже майже показалося дно миски, він кота схопив.

Тварину в руках, що міцно стискали її тіло, наче вдарило електричним струмом: вона заборсалася, засіпалась, цілячись кігтями в гуму. Гнучке тіло напиналося стрілою, силуючись вирватися. І Дюссандер не мав жодного сумніву: якби зуби чи пазурі кота встромилися йому в руку, той вийшов би переможцем. То був боєць старого гарту. «Боєць бійця зразу пізнає», — посміхаючись, подумав Дюссандер.