Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Ні, — із серйозним виглядом провадив Дюссандер. — Тільки не вголос. Пам’ятаю, якось увечері ми з друзями вчотирьох чи вп’ятьох після роботи зайшли випити в місцевий Ratskeller[70]. То вже були часи, коли не те що шнапсу вдень зі свічкою не знайдеш, а навіть пива. Але того вечора нам пощастило — у барі було й те, і те. Ми знали один одного двадцять років. Один із нас, Ганс Гаслер, побіжно зауважив, що, можливо, фюреру дали невдалу пораду відкрити другий фронт проти росіян. Я сказав: «Гансе, Боже правий, думай, що кажеш!» Бідолаха Ганс увесь поблід і різко змінив тему. А через три дні зник. Відтоді я більше ніколи його не бачив. І, наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто того вечора сидів за нашим столиком, теж.

— Який жах! — видихнула Моніка. — Ще коньяку, містере Денкер?

— Ні, спасибі, — усміхнувся він їй. — Моя дружина любила повторювати приказку своєї матері: «Не варто перебирати міру з досконалим».

Ледь помітна насупленість Тода стала трохи виразнішою.

— Думаєте, його відправили в один із тих таборів? — спитав Дік. — Вашого друга Геслера?

— Гаслера, — делікатно виправив його Дюссандер. І з кам’яним виразом обличчя прорік: — Багатьох відправляли. Ті табори… вони ще тисячу років будуть ганьбою німецького народу. Ось що насправді залишив нам у спадок Гітлер.

— Ой, не будьте такі суворі. — Боуден підкурив люльку й видихнув задушливу хмарку «Черрі бленду». — Я читав, що більша частина німецького народу не мала зеленого поняття про те, що відбувалося. Нарід, що жив у районі Аушвіца, думав, що то ковбасний завод.

— Фу, як жахливо. — Моніка скривила до чоловіка гримасу «та-годі-вже-про-це». А тоді з усмішкою повернулася лицем до Дюссандера. — Містере Денкер, я обожнюю запах тютюну з люльки. А ви?

— Так, мадам, я теж, — кинув Дюссандер, щойно опанувавши майже непогамовну потребу чхнути.

Зненацька Боуден потягнувся рукою через увесь стіл і плеснув сина по плечі. Тод аж підскочив.

— Синку, а ти щось весь вечір мовчиш. Тобі зле?

Тод просяяв особливою усмішкою, яка призначалася водночас батьку та Дюссандеру.

— Та все зі мною добре. Просто я вже чув більшу частину цих історій, ти забув?

— Тоде! — докірливо вигукнула Моніка. — Ти не дуже…

— Хлопчик просто каже правду, — заспокоїв її Дюссандер. — У цьому саме й полягає перевага хлопчиків над чоловіками, яким часто доводиться від цього відмовлятися. Чи не так, пане Боуден?

Реготнувши, Дік кивнув.

— Чи можу я ненадовго забрати у вас Тода, щоб провів мене додому? — спитав Дюссандер. — Хоча йому, напевно, треба уроки робити.

— Тод у нас дуже здібний учень, — відповіла Моніка. Але вимовила це майже на автоматі, дивлячись на Тода дивним поглядом. — Зазвичай самі «А» та «В» приносить. Щоправда, за останню чверть і «С» схопив, але обіцяв підтягти французьку, щоб у березневому табелі була краща оцінка. Правда, Тоде, дитинко?

Знову по-особливому всміхнувшись, Тод кивнув.

— Не треба вам іти пішки, — сказав Дік. — Я радо відвезу вас додому.