Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Дюссандер лише всміхнувся невиразно.

— Ну то не розраховуйте. — Вони вже були біля бетонної доріжки, що вела до будинку. Старий понишпорив у кишені в пошуках ключа від зовнішніх дверей. Артрит спалахнув тьмяно-червоним болем у суглобах пальців, а потім, зачаївшись, улігся. І Дюссандер зрозумів, чого він чекає: коли хазяїн залишиться на самоті. Отоді він вийде зі свого сховку.

— От що я вам скажу. — На диво, Тод чомусь захекався. — Якби вони взнали, хто ви такий, якби я їм сказав, вони б плюнули вам у пику й дали підсрачника під худий зад. А мама — та взагалі могла б вам кухарського ножа до горла приставити. У неї мати була частково єврейка, вона мені розказувала.

У мжичці й темряві Дюссандер уважно придивився до Тода. Хлопець виклично дивився на нього знизу вгору, але шкіра в нього була бліда, під очима залягли темні кола — як у людини, що часто крутиться в ліжку від роздумів, коли інші вже бачать десятий сон.

— Я не сумніваюся в тому, що нічого, крім глибокої відрази, вони б до мене не відчули, — сказав Дюссандер. Хоча в душі підозрював, що старший Боуден міг угамувати свою огиду й порозпитувати його про всяке різне, про що раніше питав його син. — Нічого, крім відрази. Але подумай, що б відчули вони до тебе, хлопче, якби я їм розказав, що ти вже вісім місяців усе про мене знаєш… і нікому нічого не сказав?

Тод безмовно вирячився на нього в темряві.

— Приходь у гості, коли забажаєш, — байдужим тоном промовив Дюссандер. — А не забажаєш, то сиди вдома. Добраніч, хлопче.

Залишивши Тода стояти під мжичкою, він рушив доріжкою до вхідних дверей. Із трохи роззявленим ротом хлопець дивився йому вслід.

Наступного ранку за сніданком Моніка сказала:

— Тоде, татові дуже сподобався містер Денкер. Він сказав, що той нагадує йому твого дідуся.

Жуючи грінку, Тод промурмотів щось нерозбірливе. Моніка глянула на сина, і їй раптом подумалося, що він погано спить. Шкіра поблідла. І в навчанні непоясненним чином з’їхав. Ніколи раніше Тод не приносив додому трійок.

— Тоде, ти нормально почуваєшся останнім часом?

Секунду-дві він дивився на неї так, наче не розумів, про що йдеться. А тоді на його губах розквітла промениста усмішка, зачаровуючи її… і в матері відлягло від серця. На підборіддя йому крапнуло полуничне варення.

— Так, — запевнив він. — Усе кльово.

— Тоде, дитинко, — розчулилася вона.

— Моніко, дитинко, — у тон їй відповів Тод, і обоє розсміялися.

9

Березень 1975-го.

— Киць-киць, — покликав Дюссандер. — Киць-киць-киць. Ксь-ксь? Ксь-ксь?

Він сидів на задньому ґанку, біля правої ноги стояла рожева пластмасова мисочка. По вінця повна молока. Було пів на другу дня, у гарячому повітрі дрижала імла. Пожежі в чагарниках далеко на заході забарвлювали повітря запахом осені, таким пронизливим усупереч календарю. Якщо хлопець збирався прийти, то щонайбільше через годину він з’явиться. Але тепер хлопець приходив не щодня. Замість семи днів на тиждень він міг прийти чотири рази. Чи п’ять. У Дюссандера потроху міцніло інтуїтивне відчуття, що в хлопчика з’явилися свої проблеми.