Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Крис втішав далі.

— Чувак, він тебе на понт брав, — заспокійливо, наче колискову співав, проказав він. — Виманити хотів, щоб ти поліз на той дурний паркан, ти розумієш? Не парся ти, блін. Не тре’ тобі паритися. Фіг він там шось про твого старого знає. Ніфіга він не знає, просто чув шось від тих забулдиг у «Стиглому тигрі». Гівно він собаче, чувак. Правда, Тедді? Га? Правда?

Потік ридань вщух до легеньких схлипів. Тедді витер очі, намалювавши довкола них два чорні кільця з сажі, і сів рівно.

— Я в нормі. — І звук власного голосу начебто переконав його в цьому. — Ага, в нормі. — Тедді підвівся й знову начепив окуляри, заразом, як мені здалося, одягнувши своє голе, беззахисне лице. Кволо засміявся й утер рукою шмарклі над верхньою губою. — От я сраний плаксій, правда?

— Ні, пацан, — наче не у своїй тарілці почуваючись, сказав йому Верн. — Якби хтось глузував з мого баті…

— Ти б їх усіх повбивав! — квапливо й замалим не чванькувато вигукнув Тедді. — Сраки б їм повідбивав. Правда ж, Крисе?

— Правда, — приязно підтвердив Крис і поплескав Тедді по спині.

— Правда, Ґорді?

— Певна річ, — кивнув я, а сам подумав: як Тедді може так любити свого батька, коли той мало не прикінчив його? А мені мій тато якось абсолютно до одного місця, хоча він, скільки себе пам’ятаю, мене й пальцем не торкнув, тільки трохи по дупі надавав, коли я в три роки поліз під раковину, знайшов там хлорку й узявся їсти.

Коли ми пройшли ще двісті ярдів по колії, Тедді тихішим голосом промовив:

— Слухайте, якщо я вам усі розваги перепаскудив, пробачте. Дурницю я впоров там, коло тої огорожі.

— Та я вже й не знаю, чи хочу тих розваг, — зненацька сказав Верн.

Крис подивився на нього.

— Пацан, ти що, вернутися хочеш?

— Ні, нє-нє! — Вернове лице витяглося від задуми. — Але йти дивицця на мертвого малого… це ж вам не свято якесь, мабуть. Тобто ви самі подумайте. Я хочу сказати… — Він обвів нас усіх дикуватим поглядом. — Я хочу сказати, мені може бути трохи страшно. Якщо ви розумієте, про що я.

Ніхто не промовив ні слова, і Верн заторохкотів далі:

— Ну, іноді мені сняться кошмари. Типу… ой, а пам’ятаєте, як Денні Нотен залишив ту купу старих коміксів, ну тих, із вампіряками, там де людей ріжуть на шматки і всяка така фігня? Господи Божечку, я просинався серед ночі, бо снився повішеник, він теліпався посеред хати з позеленілим лицем. Ну таке. А ще здавалося, що під ліжком щось сидить, і як я на той бік звішу руку, воно може мене, ну, хапнути…

Ми всі енергійно закивали. Про що — про що, а про нічні кошмари, коли прокидаєшся весь у холодному поту, ми добре знали. Але якби мені хтось сказав, що мине не так багато років, і я конвертую простісінький кошмар у мільйон доларів, я б розсміявся цій людині в лице.

— А розказати я боявся, бо мій кінчений братан… ну ви ж знаєте Біллі… він би всім розтріпав… — Верн із нещасним виглядом знизав плечима. — Того я й боюся на малого дивицця, бо, ну, як він сильно понівечений…

Я проковтнув слину й перевів погляд на Криса. Той серйозно подивився на Верна й кивнув: мовляв, продовжуй.