Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Усі звуки всередині й навколо я сприймав загострено, неначе то ладнав перед концертом інструменти якийсь велетенський божевільний оркестр. Рівне гупання серця, биття крові у вухах, наче хтось пензликами грав на барабані, потріскування сухожиль, наче то струни скрипки натягують до незмоги, рівне сичання річки, гаряче дзижчання сарани, що вгризається в тугу кору дерев, монотонний плач гаїчки, і десь удалині — собачий гавкіт. Може, Звірючин. Ніздрі забивав цвілий сморід річки Касл. Довгі м’язи у стегнах тремтіли. Я все думав, наскільки безпечніше (та, може, і швидше) було би просто стати рачки й поповзти вперед. Але я не поповз. І ніхто з нас би не поповз. Суботні сеанси в «Джемі» навчили нас одного — «Плазують лише невдахи». То був наріжний догмат Голівудського Завіту. Хороші хлопці ходять, випроставши спини, а коли твої сухожилля риплять, мов занадто туго натягнута струна скрипки, бо все тіло охоплює адреналіновий шал, і коли те саме змушує тремтіти довгі м’язи стегон, що ж, хай буде так.

Посеред мосту довелося мені спинитись і подивитися в небо. Запаморочення дужчало. Я вже бачив фантомні шпали, вони наче пливли просто перед моїм носом. Потім вони зблякли, і мені полегшало. Я подивився вперед і побачив, що вже майже наздогнав Верна, котрий ішов ще повільніше, ніж досі. Крис і Тедді вже майже перейшли на той бік.

І хоча звідтоді я написав сім книжок про людей, які можуть робити такі екзотичні штуки, як читати думки й передбачати майбутнє, тієї миті я зазнав свого першого й останнього спалаху екстрасенсорних здібностей. То саме він і був — бо як інакше це пояснити? Я присів навпочіпки й охопив долонею рейку ліворуч від себе. І вона завібрувала в моїй руці. Та так сильно, що відчуття було, ніби я вхопився рукою за зв’язку смертоносних металевих зміюк.

Чули ви цей вислів: «У нього ноги стали ватними»? А я тепер знаю, що він означає — достеменно знаю. Це, либонь, найточніший мовний штамп з усіх наявних. Відтоді я не раз лякався, дуже сильно лякався, але так, як тоді, тієї миті, тримаючи в руці ту живу гаряченну рейку, я не боявся ніколи. Усі мої нутрощі нижче горла стали ватними, обім’якли й лежали всередині, непритомні. По внутрішньому боці стегна мляво побігла тоненька цівка сечі. Рот розтулився. Не я його розтуляв, він сам це зробив, щелепа відвисла, наче ляда в нашій халабуді впала додолу після того, як з неї витягли кріпильні штирі. Язик прилип до піднебіння й заважав дихати. Усі м’язи заціпеніли. То було найгірше. Мої нутрощі зів’яли, а м’язи від страху заціпило, і я зовсім не міг поворухнутися. Це відбувалося лише одну мить, але в суб’єктивному потоці часу здалося, що минула ціла вічність.

Усі сенсорні відчуття посилилися, неначе в електричному потоці мого мозку стався стрибок напруги й замість ста десяти вольт у мережі тепер шкварило двісті двадцять. Я чув, як десь неподалік у небі гуркоче літак, і встиг пожалкувати, що не сиджу зараз у ньому, просто сиджу собі коло ілюмінатора з «колою» в руці й роздивляюся знічев’я блискучу стрічку ріки внизу, назви якої не знаю. Я бачив усі дрібні скабки й борозни на просмоленій шпалі, на якій сидів навпочіпки. І краєм ока бачив саму рейку, що скажено виблискувала, зі своєю заціпенілою рукою на ній. Вібрація від тої рейки дісталася так глибоко в руку, що, коли я її прийняв, рука ще тремтіла, нервові закінчення стукалися одне об одне, знову й знову, поколювали, як тоді, коли відсидиш або відлежиш руку чи ногу й вона вертається до життя. Я відчував смак своєї слини, чомусь наелектризованої та прокислої, наче на яснах зібралися крихти домашнього сиру. Але найгіршим, чомусь найстрахітливішим з усього було те, що я ще й досі не чув поїзда, не знав, звідки він на мене летить: ззаду чи спереду, — і близько він чи далеко. Він був невидимкою. Про нього не оголошували, хіба що дрижача рейка повідомила. Лише вона сповіщала про його неминуче прибуття. Перед очима пропливло зображення Рея Бравера, кошмарно понівечене й скинуте десь у канаву, наче подертий на шмаття мішок із пральні. Ми до нього приєднаємося, принаймні Верн і я, ну чи я сам, без Верна. Ми запросили самих себе на власний похорон.

Остання думка розбила параліч, і я стрілою знявся на рівні. Напевно, дивлячись збоку, хтось міг подумати, що я схожий на чортика з табакерки, але самому собі я здавався хлопцем зі сповільненої зйомки під водою, який злітає не на п’ять футів у повітря, а на п’ять футів угору розтинає товщу води, просуваючись повільно, з лячною неквапливістю, а вода неохоче перед ним розступається.

Та зрештою я таки виринув на поверхню.

І заверещав.

— ПОЇЗД!

Рештки заціпеніння злетіли геть, і я побіг.

Верн смикнув головою, озираючись через плече. Його риси спотворив подив, майже комічний, бо перебільшений, написаний великими літерами, наче ті перші читанки про Дика і Джейн. Він побачив, як я незграбно перебираю ногами, заточуюся, перескакую з однієї жахливо високої поперечини на іншу, і зрозумів, що я не жартую. Та й сам побіг.

Далеко попереду Крис зійшов зі шпал на твердий безпечний насип, і раптом я зненавидів його — ясно-зеленою ненавистю, насиченою й гіркою, мов сік квітневого листка. Він був у безпеці. Той козел був у безпеці. На моїх очах він упав на коліна й обхопив рейку рукою.

Моя ліва нога мало не провалилася в дірку внизу. Я безпорадно змахнув руками, відчуваючи, як горять очі, розпечені, мов кулькові підчіпники в якійсь машині, над якою остаточно втрачено контроль, відновив рівновагу й припустив далі. Я вже біг одразу за Верном. Коли ми вже проминули середину платформи, я вперше почув той потяг. Він наближався ззаду, із каслрокського боку річки. Тихий низький гуркіт поступово наростав і виокремлювався в дизельне бриніння двигуна й більш високий та зловісний перестук великих коліс із глибокими борознами, що важко оберталися на рейках.

— Ойййййййй, чорт! — пронизливо закричав Верн.

— Біжи, сцикло! — прогорлав я і вдарив його в спину.

— Не можу! Я впаду!

— Швидшебіжи!

— Оййййййййййййййййй, ЧОРТ!

Але він побіг швидше, це незграбне опудало з голою попеченою сонцем спиною. Комірець його сорочки звисав і теліпався нижче заду. Я бачив, що на його облізлих лопатках проступили досконалі маленькі бісерини поту. Бачив ніжний пушок на потилиці. Його м’язи напружувалися й розпружувалися, напружувалися й розпружувалися, напружувалися й розпружувалися. Хребет проступав з-під шкіри низкою кісточок, і кожна кісточка відкидала тінь-півмісяць. Мені видно було, що біля шиї ці кісточки ростуть ближче одна до одної. Своєї ковдри він досі не покинув, як і я — своєї. Верн гупав ногами по поперечинах і раз мало не провалився, зашпортавшись. Він виставив руки, стрімко рвонувся вперед, і я гахнув його в спину, щоб не спинявся.

— Ґорді, я не можу ОЙЙЙЙЙЙЙЙЙ, ЧООООРТ…