Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Люди, які заправляють усім у цих застінках, — переважно тупі брутальні чудовиська. Люди, які заправляють усім у вільному світі, теж брутальні й чудовиська, однак вони не такі вже й тупі, бо стандарти компетентності там трохи вищі. Ненабагато, але вищі.

— Але «колеса», — заперечив я. — Не хочу вказувати тобі, що робити, але мене вони нервують. Барбітура, стимулянти, заспокійливі, нембутал… а тепер ще і якась «четверта фаза» з’явилася. Я не фанат цього всього. І ніколи не був.

— Так, — погодився Енді. — Мені «колеса» теж не подобаються. І ніколи не подобались. Але так само й цигарки та випивка не вставляють. Я не штовхаю «колеса». І не проношу їх сюди, і не продаю, коли принесуть. Це роблять вертухаї.

— Але ж…

— Так, я розумію, що межа тут дуже тонка. Усе зводиться до того, Реде, що деякі люди взагалі відмовляються бруднити руки. Це зветься святістю, і голуби сідають тобі на плечі й обсирають тобі сорочку. Інша крайність — купатися в грязюці й хапатися за все, що може принести тобі клятий долар, — за зброю, «фінки», герич, ще якусь чортівню. До тебе колись підходили у дворі з договірняками?

Я кивнув. За минулі роки таке багато разів було. Зрештою я той, хто все дістає. І вони вирішують — раз ти можеш дістати їм акумулятор для транзисторного радіоприймача, блок «лакі страйку» чи сірникову коробку травки, то і з тим, хто продасть ножа, звести можеш.

— Авжеж, підходили, — сам відповів на своє запитання Енді. — Але ти такого не робиш. Бо такі люди, як ми, Реде, знають, що є ще третій варіант. Альтернатива лицемірній квакерській чистоті чи купанню в бруді та слизі. Це альтернатива, яку вибирають дорослі люди по всьому світі. Балансуєш між тим, щоб брести через баюру, і тим, яку вигоду з цього матимеш. Вибираєш менше з двох лих і намагаєшся весь час тримати перед очима свої добрі наміри. А наскільки добре це тобі вдається, можеш судити з того, чи міцно спиш уночі… і на що схожі твої сни.

— Добрі наміри, — і я розсміявся. — Енді, я все про це знаю. Тією дорогою можна прямісінько в пекло почеберяти.

— Не вір у це. — На обличчя Енді набігла тінь. — Пекло — це тут. Отут, у Шенку. Вони продають «колеса», я кажу їм, що робити з грішми. Але ще в мене є бібліотека, і я знаю понад два десятки хлопців, яким книжки допомогли скласти тести й здобути атестати про закінчення середньої школи. Може, коли вони вийдуть звідси, зможуть вигребти з купи лайна, у яку шубовснули. Коли нам у п’ятдесят сьомому знадобилася друга кімната, мені її виділили. Бо хочуть, щоб я був задоволений. Я працюю задешево. Така угода.

— І в тебе є свої власні апартаменти.

— Авжеж. Бо мені так подобається.

У п’ятдесяті роки населення тюрми повільно й невпинно зростало, а в шістдесяті мало не клятий демографічний бум стався, бо всім малим студентського віку в Америці раптом запрагло скуштувати наркоти, а за викурений косячок припаювали абсолютно дурні терміни. Але за весь той час в Енді не було жодного напарника по камері, крім здоровенного мовчазного індіанця, якого звали Нормаден (і, як усіх індіанців у Шенку, прозивали Вождем), та й Нормаден довго там не протримався. Багато старожилів тюрми вважали Енді психом, а той лише всміхався собі. Він жив сам, і так йому подобалося… а про його задоволення адміністрація піклувалася. Бо його робота обходилася дешево.

Час у тюрмі тягнеться дуже повільно. Бува, накотить таке відчуття, наче він геть зупинився. Але він минає. Минає. Джордж Дунехі зійшов зі сцени під крики: заголовки газет волали «СКАНДАЛ» і «НАГРІВ РУКИ». Слідом за ним Хазяїном став Стаммас, і на наступні шість років Шоушенк перетворився на філію пекла на землі. За царювання Ґреґа Стаммаса всі нари в лазареті та камерах в одиночному крилі були зайняті.

Одного дня тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого я подивився на своє відображення в дзеркальці для гоління, яке тримав у себе в камері, і побачив, що на мене дивиться сорокарічний дядько. У тридцять восьмому в ув’язнення потрапив молоденький хлопчина з густою чуприною рудуватого волосся. Каяття доводило до сказу, він думав про самогубство. Той хлопчина зник назавжди. Руде волосся наполовину посивіло й уже потроху зникало на скронях. У кутиках очей пролягли гусячі лапки. Того дня я роздивився в собі старигана, що терпляче очікував, коли нарешті настане його час. І мене це налякало. Кому хочеться постаріти на зоні?

Стаммас пішов рано, п’ятдесят дев’ятого. Декілька допитливих репортерів капітально все рознюхали, один із них навіть на чотири місяці сів під вигаданим ім’ям за цілковито надуманий злочин. Газети знову тримали напоготові заголовки «СКАНДАЛ» і «НАГРІВ РУКИ», але опустити на Стаммаса молот не встигли — він утік. І я його розумію — о, чудово розумію. Якби його засудили, він міг загриміти прямісінько сюди. І в такому разі жити йому б лишалося цілих п’ять годин. Байрон Гедлі здимів на два роки раніше. У виродка стався серцевий напад, і він рано вийшов на пенсію.

Енді за аферу Стаммаса ніхто чіпати не став. На початку п’ятдесят дев’ятого призначили нового начальника, і заступника начальника, і нового головного наглядача. І на наступні вісім із чимось місяців Енді знову перетворився на звичайнісінького в’язня. Саме тоді в камеру до Енді підселили Нормадена, кремезного напівкровку-пасамакводі[23]. Але потім усе закрутилося знову. Нормадена забрали, Енді й далі насолоджувався тишею та спокоєм. Прізвища міняються, бізнес лишається незмінним.

Якось я розговорився з Нормаденом про Енді.

— Добрий хлопак, — сказав Вождь. Розібрати, що він говорить, було важко, бо в нього була заяча губа й вовча паща, слова виливалися потоком каші. — Мені там добре було. Він не знущався. Але й не хтів, шоб я там був. Я це бачив. — Промовисте знизування плечима. — Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Там такий протяг сильний, у тій камері. Холодно весь час. Він нікому не давав чіпати свої речі. Але це нічого. Хороший хлопець, ніколи не знущався. Але тягне сильно.

Якщо пам’ять мене не зраджує, Рита Гейворт провисіла в камері Енді до п’ятдесят п’ятого. Потім її замінила Мерилін Монро та її фотка з фільму «Сверблячка сьомого року» — той знаменитий кадр, де вона стоїть над вентиляційною решіткою метро, а тепле повітря роздмухує їй спідничку. Мерилін трималася до шістдесятого й була вже добряче пошматована по краях, а потім Енді замінив її на Джейн Менсфілд. Але Джейн виявилася (даруйте на слові) фригідною, і вже за рік їй на зміну прийшла одна англійська актрисуля (може, Гейзел Корт її звали, точно не скажу). Шістдесят шостого й та зійшла зі стіни, а на рекордні шість років ангажемент у камері Енді здобула Ракел Велч. На останньому плакаті, що там висів, була гарненька співачка кантрі-року, яку звали Лінда Ронстадт.

Якось я спитав, що для нього означають ці плакати. Енді глянув на мене дивно, зачудовано.