Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Блетч, — з притиском виправив Енді.

— Хай буде Блетч. Скажімо, він був співкамерником Томаса Вільямса в Род-Айленді. Існує дуже висока ймовірність того, що його вже випустили. Дуже висока. Ми ж навіть не знаємо, скільки він уже відсидів перед тим, як потрапив у камеру до Вільямса. Знаємо лише, що термін у нього був від шести до дванадцяти.

— Так. Ми не знаємо, скільки він на той час відсидів. Але Томмі сказав, що він був рецидивістом, нарваним типом. Я думаю, цілком імовірно, що він досі сидить. Та навіть якщо випустили, у тюрмі мають бути відомості про останню адресу, за якою він мешкав, імена родичів…

— І, найпевніше, то глухі кути.

Енді на мить замовк, а потім вибухнув:

— Ну, але ж шанс все-таки є, чи не так?

— Так, звісно, є. Але уявімо на хвилиночку, Дюфрейн, що Блетч існує і що його досі надійно утримують за мурами в’язниці штату Род-Айленд. І що ж він скаже, коли ми принесемо йому отакі пироги в кошику? Думаєте, він упаде на коліна, підкотить очі й скаже: «Це я скоїв! Я! Благаю вас, додайте до мого вироку за пограбування ще й довічне!»?

— Чому ви такий твердолобий? — спитав Енді, та так тихо, що Честер майже нічого не розчув. Зате слова начальника донеслися до його вух цілком чітко.

— Як? Як ти мене назвав?

— Твердолобим! — прокричав Енді. — Чи ви навмисне?

— Дюфрейн, ти забрав п’ять хвилин мого часу. Ні, сім. А в мене на сьогодні дуже щільний графік. Тому, напевно, на цьому ми оголосимо нашу зустріч завершеною і…

— У заміському клубі зберігаються всі особові справи колишніх працівників, невже ви цього не розумієте? — закричав Енді. — Податкові декларації, зарплатні форми, форми компенсації з безробіття — і все це з його прізвищем! Там ще повинні були залишитися працівники з тих часів, може, навіть сам Бриґз! Минуло п’ятнадцять років, а не ціла вічність! Вони його згадають! Вони неодмінно згадають Блетча! Якщо я переконаю Томмі засвідчити, що розказав йому Блетч, а Бриґза — що Блетч справді там був, справді працював у заміському клубі, то зможу домогтися нового суду! Я зможу…

— Охороно! Охороно! Виведіть цього чоловіка!

— Та що з вами таке? — спитав Енді. Честер розказував, що він уже мало не зривався на крик. — Це моє життя, мій шанс вийти звідси, як ви не розумієте? Невже ви не зробите одного-єдиного міжміського дзвінка, щоб принаймні перевірити те, що сказав Томмі? Послухайте, я заплачу за дзвінок! Я заплачу за…

Залунали удари — то наглядачі схопили його й потягли в коридор.

— У карцер, — сухо мовив начальник Нортон. І, мабуть, помацавши свій почесний значок, додав: — На хліб і воду.

Тож Енді, котрий на ту мить уже геть втратив над собою контроль і досі кричав на начальника тюрми, потягли геть. Честер сказав, що його крики долинали до його вух навіть після того, як двері зачинили.

— Це моє життя! Моє життя, як ви не розумієте, це моє життя!

Двадцять діб на злаково-зубодробильній дієті внизу, у карцері. То був його другий заліт в одиночку. А сутичка з Нортоном стала першою насправді чорною міткою в особовій справі Енді відтоді, як він долучився до нашої маленької щасливої родини.

Якщо вже випливла ця тема, розкажу-но я вам про шоушенківський карцер. Це буде ніби повернення в ті відчайдушні піонерські часи початку-середини тисяча семисотих років у штаті Мен. Тоді ще ніхто особливо не заморочувався такими штуками, як «пенологія», «реабілітація» та «вибіркове сприйняття». Тоді з тобою обходилися так, наче існує тільки чорне й біле. Ти міг бути або винуватий, або невинний. Винуватих або вішали, або завдавали в холодну. І якщо тебе засудили до холодної, то ні про який виправний заклад не йшлося. Ні, свою холодну ти мусив викопати собі сам, лопатою, наданою тобі провінцією Мен. Від сходу до заходу сонця ти копав якнайширшу і якнайглибшу яму. А потім тобі давали кілька шкур і відро, і ти стрибав униз. Побачивши тебе на дні ями, тюремник накривав її ґратами і раз чи двічі на тиждень скидав тобі туди трохи хліба чи, може, шмат зачервивілого м’яса. У неділю ввечері бувало свято: ківшик ячмінної юшки. Сцяв ти у відро, а потім те саме відро простягав, щоб туди налили води, десь так о шостій ранку, коли приходив тюремник. Коли дощило, ти відром вичерпував воду зі своєї камери в холодній… звісно, якщо не хотів захлинутись, мов той щур у дощовій діжці.