Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Не пив тільки Енді. Ну, про його стосунки зі спиртним я вже вам розказував. Він сидів навпочіпки в затінку, вільно спустивши руки між колін, дивився на нас, і на його губах грала легка усмішка. Дивовижно, скільки людей запам’ятали його таким. І дивовижно, скільки їх було в тій бригаді, коли Енді Дюфрейн здобув перевагу над Байроном Гедлі. Я думав, нас було дев’ятеро-десятеро, але вже на початку п’ятдесят п’ятого ця кількість зросла до двох сотень, а то й більше… якщо вірити всьому, що чуєш.

Тож так, якщо ви попросите мене прямо відповісти на запитання, що я намагаюсь вам розказати, — історію про людину чи легенду, якою обросла ця людина, мов перлина наростає на маленькій піщинці, — то я скажу, що відповідь десь посередині. Точно знаю я тільки одне — Енді Дюфрейн був не надто схожий на мене чи на будь-кого іншого, з ким я познайомився, відколи потрапив у цей зиндан. Він проніс із собою через свій задній ґанок п’ятсот доларів. І щось інше примудрився пронести з собою той сучий син. Почуття власної гідності, напевно, чи відчуття, що врешті-решт він вийде переможцем… а може, то було лише відчуття свободи, навіть в ув’язненні між цих проклятущих сірих стін. Немовби в ньому горіло його власне внутрішнє світло, яке він усюди носив із собою. І на моїй пам’яті втратив це світло лише один раз, але це теж частина нашої історії.

На той час, коли почався щорічний чемпіонат із бейсболу п’ятдесятого року (ви повинні його пам’ятати, бо то був рік, коли Боббі Томпсон провернув свій знаменитий гоумран[19] наприкінці сезону), сестрички більше Енді не дошкуляли. Посприяли цьому Стаммас і Гедлі. Якби Енді Дюфрейн підійшов до когось із них чи ще якогось вертухая, що належав до їхньої ватаги, і показав хоч єдину краплину крові на трусах, жодна сестричка в Шоушенку не лягла б тієї ночі спати без головного болю. А вони й не опиралися. Я вже казав, що в тюрмі вистачало такого добра, як вісімнадцятирічні крадії машин, чи підпалювачі, чи якісь покидьки, яких запроторили за розбещення малих дітей. Після того дня на даху майстерні Енді пішов своєю дорогою, а сестрички — своєю.

Тоді він вже працював у бібліотеці під началом крутого старого зека, Брукса Гатлена. Ту роботу Гатлен дістав ще на початку двадцятих, бо в нього була вища освіта. Щоправда, спеціальність у Бруксі була така собі (тваринництво), але в інститутах нижчої освіти, таких як наш Шенк, університетські дипломи — така рідкість, що це якраз той випадок, коли коневі в зуби не заглядають.

П’ятдесят другого Бруксі (котрий прикінчив свою жінку й доньку, продувши якось у покер, ще за часів президента Куліджа[20]) вийшов умовно-достроково. Як завжди, велемудра держава випустила його тоді, коли його шанс дати хоч якусь користь суспільству лишився в далекому минулому. У свої шістдесят вісім він, змучений артритом, пошкандибав крізь головні ворота в польському костюмі й французьких черевиках, з документами на звільнення в одній руці й квитком на автобус компанії «Ґрейхаунд» — в іншій. Він ішов і плакав. Шоушенк був його світом. А те, що лежало за його межами, жахало Брукса не менше, ніж Західні моря забобонних мореплавців тринадцятого століття. У тюрмі Бруксі мав сякий-такий авторитет. Був головним бібліотекарем, освіченою людиною. А якби пішов у бібліотеку в Кіттері й попросив роботу, йому б навіть абонементної картки не виписали. Я чув, він помер у притулку для нужденних старих у Фрипорті ще п’ятдесят другого, протягнувши на півроку довше, ніж я сподівався. Так, я думаю, держава відігралася на старому Бруксі. Його надресирували на те, щоб полюбив цей каловідстійник, а потім викинули геть.

Місце Брукса посів Енді, і на цій посаді головного бібліотекаря він пропрацював двадцять три роки. Усе потрібне для бібліотеки він добував тією самою силою, завдяки якій на моїх очах «нагнув» Байрона Гедлі. І поступово маленька кімнатка (до двадцять другого в ній була комірчина для фарби, і там досі тхнуло скипидаром, бо її так і не провітрили як слід), уздовж стін якої тяглися полиці з антологіями «Ридерз дайжест» і «Нешнл джіоґрефік», перетворилася на найкращу тюремну бібліотеку в Новій Англії.

Він робив усе крок за кроком. Поставив біля дверей скриньку для пропозицій і терпляче виполював звідти такі невдалі жарти, як «Побільче жорналів для дрочива будьласка» і «10 уроків як пошвидче і полегче утікти». Він роздобував те, про що в’язні просили всерйоз. Написав у три великі книжкові клуби в Нью-Йорку й домовився, щоб два з них («Літературна гільдія» та клуб «Книжка місяця») надсилали нам видання всіх своїх великих збірок за спеціальною зниженою ціною. З’ясував, що в ув’язнених інформаційний голод на такі копіткі захоплення, як різьблення по милу, деревообробляння, фокуси та картярська гра «Солітер». Тож на ці теми Енді відшукав усі книжки, які тільки зміг. А ще були ті два стовпи тюремного дозвілля, Ерл Стенлі Ґарднер та Луїс Ламур[21]. В’язні зачитувалися історіями із зали судових засідань і необгороджених пасовиськ. Ну і, звісно, під столом видачі стояла коробка з перченим читвом у паперових обкладинках. Ті книжки Енді видавав дуже обачно та завжди наполягав на їх поверненні. Та навіть із такими застережними заходами кожне нове надходження дуже швидко зачитували до дірок.

Писати листи в сенат штату, що розташовувався в Оґасті, він почав п’ятдесят четвертого. Начальником тоді вже був Стаммас, котрий любив робити вигляд, що Енді — його звірятко-талісман. Він завжди, коли заходив у бібліотеку, любив почесати з Енді язиком, а іноді навіть по-батьківському обійняти його за плечі або трохи полоскотати. Але то були понти для приїжджих. Енді Дюфрейн нічиїм звірятком не був.

Він сказав Енді: «На волі ти, може, і був банкіром, але та частина твого життя швидко відходить у минуле, тож краще змирися з життям у в’язниці. А що стосується тієї ватаги вискочок, республіканських ротаріанців[22] в Оґасті, то у сфері тюрем та інших виправних закладів вони вважають доцільними лише три способи витрачати гроші платників податків. Номер один — більше стін, номер два — більше ґрат, номер три — більше наглядачів. На думку сенату штату, — пояснив Стаммас, — усі, хто сидить у Томастані, Шоушенку, Пітсфілді й Саут-Портленді, — покидьки суспільства. Вони туди потрапили, щоб тяжко відбувати свої терміни, і, Бог та його синок Ісус свідки, вони їх тяжко відбудуть. А ті кілька довгоносиків, які потрапили у хліб… що ж, їм просто не пощастило, таке от сране невезіння».

Енді всміхнувся своєю фірмовою стриманою усмішкою й спитав у Стаммаса, що буде з бетонним блоком, якщо на нього раз на рік протягом мільйона років падатиме крапля води. Розсміявшись у відповідь, Стаммас поплескав Енді по спині.

— У тебе нема мільйона років, стара ти коняко. Але якби й був, ти б мотав їх із тією самою либою на пиці. Давай, пиши свої листи. Я навіть за тебе надішлю, якщо заплатиш за марки.

Енді заплатив. І сміявся він останнім, хоча на той час Стаммаса й Гедлі вже не було в тюрязі й побачити це вони не могли. Запити Енді на фінансування бібліотеки постійно відхиляли, і так тривало до шістдесятого — коли він отримав чек на двісті доларів. Певно, сенат ухвалив його в надії, що Енді заткнеться й злізе з них. Марні сподівання. Енді відчув, що йому нарешті вдалося просунути одну ногу в двері, і просто подвоїв зусилля. Строчив по два листи на тиждень замість одного. Шістдесят другого він уже отримав чотириста доларів, і до кінця того десятиліття бібліотека стабільно мала по сімсот доларів на рік. А вже в сімдесят першому сума зросла аж до тисячі. Не так і багато, якщо порівнювати з тим, що дають на середньостатистичну бібліотеку в малому містечку, наприклад, але на штуку баксів можна накупити цілу гору макулатури про Перрі Мейсона і вестернів про Джейка Лоґана. На той час, коли Енді вже не було, ви могли зайти в бібліотеку (вона виросла з тісної комірчини для бляшанок і тепер займала три кімнати) та знайти там усе, що серце забажає. А якщо не могли знайти, то з великою часткою ймовірності для вас це міг роздобути Енді.

А тепер ви запитуєте себе, чи все це вийшло так тому, що Енді розказав Байрону Гедлі, як заощадити на податках зі спадщини, яка снігом звалилася тому на голову. Відповідь — «так»… і «ні». Що сталося далі, ви, напевно, і самі можете здогадатися.

По Шоушенку поповзли чутки, що в тюрмі є власний ручний фінансовий геній. Уже наприкінці весни — на початку літа п’ятдесятого року Енді створив два трастові фонди для наглядачів, що хотіли забезпечити вищу освіту своїм дітлахам, консультував кількох інших, які хотіли трохи пограти на біржі (і, як потім виявилося, дуже вигідно зіграли, так вигідно, що один із них через два роки завчасно пішов на пенсію). І хай мені грець, якщо він не консультував самого начальника, старого Джорджа-Лимонні Губки-Дунехі, про те, як краще обійти всі ризики й заплатити поменше податків. Це було перед тим, як Дунехі з тріском виперли. Думаю, він уже вимріяв собі ті мільйони, які заробить із продажу книжки. У квітні п’ятдесят першого Енді заповнював податкові декларації для половини вертухаїв Шоушенку, а вже п’ятдесят другого — майже для всіх. Платили йому найціннішою в тюрмі монетою — добрим ставленням.

Згодом, коли посаду начальника тюрми обійняв Ґреґ Стаммас, Енді ще більше піднявся. Але розказати вам точно, у деталях, як саме це відбувалося, я б не зміг, хіба що навздогад. Дещо я знаю точно, а про інше можу лише здогадуватися. Я знаю, що є в’язні, які мають різноманітні привілеї, — радіоприймачі в камерах, на відвідини до них можуть приходити коли завгодно, і всяке таке. І є люди на волі, які платять за те, щоб у цих в’язнів були всі ті привілеї. Таких людей у тюрязі називають ангелами. Коли раптом якогось пацана відмазують від роботи в майстерні номерних знаків у суботу до обіду, ти точно знаєш, що якийсь ангел викашляв трохи бабла, щоб це сталося. Зазвичай усе відбувалося так: ангел давав на лапу якомусь вертухаю середньої ланки, а той уже підмазував вище й нижче по адміністративній драбині.

А потім був ще автосервіс зі знижками, який «поховав» начальника Дунехі. На якийсь час він заліг на дно, а потім, десь наприкінці п’ятдесятих, вигулькнув із новою силою. І деякі підрядники, які працювали в тюрмі, час від часу башляли начальству, я в цьому впевнений. Те саме майже точняк було з компаніями, чиє обладнання купили й поставили у пральні, майстерні номерних знаків і заводі для подрібнення руди, який побудували тисяча дев’ятсот шістдесят третього.

А ще наприкінці шістдесятих тут процвітала торгівля «колесами», і на цьому хтось із адміністрації добряче нагрів руку. Усі ці струмочки зливалися в чималу річку протиправного прибутку. То була не те щоб гора нелегальних баксів, які курсують у реально великих тюрмах: у «Аттиці» чи Сен-Квентині, приміром, — але й не мізер. І з часом ці гроші самі по собі стають проблемою. Їх не можна просто запхати в гаманець, а потім висипати жменю пожмаканих двадцяток і засалених десяток, коли хочеш зробити собі на задньому дворі басейн чи прибудувати до будинку флігель. Коли доходиш певної межі, то треба пояснювати, звідкіля в тебе бабоси… а якщо твоє пояснення когось не переконає, то рано чи пізно сам дістанеш номерок.

Отож, виникла потреба в послугах Енді. Його забрали з пральні й посадили в бібліотеці, але якщо глянути на це діло під іншим кутом, то з пральні його не забирали ніколи. Просто замість брудних простирадл змусили відмивати брудні гроші. Він переводив їх в акції, облігації, вільні від податків муніципальні облігації й усе таке.

Десь років через десять після того вирішального дня на даху майстерні він розказав мені, що не відчував за собою жодної провини й докори сумління гризли його мало. Аферисти провертали б свої оборудки що з ним, що без нього. А він не просив, щоб його саджали в Шоушенк, вів далі Енді. Він був чесним чоловіком, жертвою, якій колосально не поталанило в житті, а не місіонером і не добродійником.

— До того ж, Реде, — пояснював він мені з тією своєю напівусмішечкою, — те, що я роблю тут, не надто вже й відрізняється від того, що я робив на волі. Скажу тобі одну цинічну аксіому: обсяг експертної фінансової допомоги, яка потрібна індивіду чи компанії, прямо пропорційний тому, скількох людей цей індивід чи компанія намахують.