Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Ану заглухни. Якийсь хитрозадий банкір, убивця своєї жінки, не вказуватиме мені, де собака порився.

— Оформити для вас подарунок повинен адвокат із питань податків чи банкір. І за це доведеться щось заплатити, — пояснив Енді. — Або… якщо вас це зацікавить, можу я — майже безплатно. За три пива для моїх колег…

— Колег, значить. — І Мерт хрипко заіржав. А ще ляснув себе по коліні. Любив старий Мерт по колінах ляскати. Сподіваюсь, він сконав од раку кишок у тій частині світу, де станом на сьогодні ще не винайшли морфіну. — Колег, як мило. Колеги! Нема в тебе ніяких…

— Заткни свій дурний капкан, — прогарчав Гедлі, і Мерт замовк.

Гедлі знову перевів погляд на Енді.

— Що ти там казав?

— Я сказав, що попрошу за роботу лише три пляшки пива для товаришів, бо це справедливо. Я думаю, чоловік почувається більше чоловіком, працюючи на свіжому повітрі влітку, коли може перехилити пляшчину пивця. Але це тільки моя думка. Пиво змочить горло, вони будуть вам вдячні, я в цьому впевнений.

Я потім перетер із кількома іншими, хто був на даху того дня: із Ренні Мартіном, Лоґаном Сент-П’єром і Полом Бонсейнтом, — і всі ми побачили одне й те саме… точніше, відчули одне й те саме. Зненацька перевага опинилася на боці Енді. У Гедлі на поясі в кобурі висів пістолет, у руці був дрючок, за спиною в Гедлі бовванів його друзяка Ґреґ Стаммас, а за спиною в Стаммаса — ціла тюремна адміністрація, а за нею — уся влада штату, але враз у золотавому сяєві сонця це все перестало мати значення, і я відчув, що серце підстрибує в грудях так, як ще ні разу не плигало, відколи автозак провіз мене та ще чотирьох таких самих крізь ворота в далекому тридцять восьмому і я ступив на прогулянкове подвір’я.

Енді дивився на Гедлі тими своїми холодними ясними спокійними очима, і йшлося не лише про тридцять п’ять тисяч. Усі ми це розуміли. Я багато разів прокручував ту сцену в уяві й можу впевнено сказати: я знаю. То було змагання чоловіка з чоловіком. І Енді просто переважив його в силі, так, як сильніший гравець може переважити слабшого й притиснути його зап’ястя до столу в армреслінґу. Гедлі ніщо не заважало тієї ж миті кивнути Мерту, щоб перекинув Енді через край, і той ударом об землю розколов собі череп. І все одно скористатися порадою Енді.

Ніщо не заважало. Але він цього не зробив.

— А я міг би дістати вам усім по парі пивасика, якби схотів, — сказав Гедлі. — Коли шось робиш, пиво — воно добре йде. — Страшнючий козел навіть примудрився здатися при цьому великодушним.

— Але я дам вам одну пораду, яку податкова давати не вважає за потрібне. — Енді незмигно дивився в очі Гедлі. — Робіть цей подарунок дружині тільки в тому випадку, якщо ви впевнені. Якщо ж ви бодай на краплину підозрюєте, що вона може вас кинути на гроші чи встромити ножа в спину, то можемо придумати щось інше…

— Кинути на гроші? — грубо перепитав Гедлі. — Мене на гроші кинути! Ні, містере Крутий Банкір, та вона, як навіть і товарний вагон проносного вижере, перднути не посміє, якщо я не дозволю.

Мерт, Янґблад та інші вертухаї послужливо загиготіли. Але на губах Енді навіть тіні усмішки не промайнуло.

— Я заповню за вас усі необхідні форми, — сказав він. — Їх можна взяти на пошті. Я заповнюю, а ви потім тільки підписуєте.

Це прозвучало вельми солідно. Груди Гедлі напнулися вітрилом. А тоді він обвів нас усіх сердитим поглядом і загорлав:

— Ви чого, барани, вилупилися? Ворушіть копитами, чорт забирай! — Він знову подивився на Енді. — А ти, розумнику, іди сюди, до мене. Але слухай сюди: тільки спробуй мене якось намахати — ще до кінця тижня будеш у мене по душовій своєю головою в футбол грати.

— Так, я це розумію, — тихо відповів Енді.

І він справді розумів. Як виявилося згодом, він розумів набагато більше за мене — набагато більше за будь-кого з нас.

Отак і вийшло, що тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року бригада арештантів, що смолили дах фабрики, де виготовляли номерні знаки, передостаннього дня своєї роботи посідала рядком на краю даху о десятій годині весняного ранку й цмулила пиво «Блек лейбл», виставлене найзапеклішим вертухаєм, що будь-коли заступав на зміну в тюрмі Шоушенк. Пиво було тепле, як сцяки, та все одно такого смачного я ще в житті не куштував. Ми сиділи, і пили, і відчували сонячні промені на плечах, і зіпсувати це відчуття не міг навіть вираз на обличчі Гедлі — напіввеселощі, напівпрезирство, неначе він спостерігав за тим, як пиво п’ють не люди, а мавпи. Вона тривала двадцять хвилин, та перерва на пиво, і цілих двадцять хвилин ми почувалися вільними людьми. Так, наче ми пили пиво й смолили дах будинку, який належав комусь із нас.