Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— «Зірвало різьбу». Який чарівливий вислів! Може, і твоя правда! Але потім я сказав собі: «Цей газетний шакал залюбки повісив би як убивства, так і зникнення, на одного невідомого — свого гіпотетичного Бомжорізника. Але я думаю, що це не той випадок». А потім я знову собі сказав: «А чи не знаю я людини, яка могла б щось таке утнути? Яка за останні кілька років відчувала таке саме напруження, як і я? Людину, яка теж слухала, як старі привиди гримотять ланцюгами?» І відповідь прийшла. Так. Я знаю тебе, хлопче.

— Я ніколи нікого не вбивав.

Але перед очима постала картинка. Не бомжі — бо то були й не люди насправді. На картинці був він сам, присів за сухим поваленим деревом і вдивлявся в телескопічний приціл своєї «тридцятки», навівши прицільну сітку на скроню чолов’яги із засаленою бородою, того, що вів пікап «брет».

— Може, і так, — доволі приязним тоном погодився Дюссандер. — Та все ж того вечора ти надто добре впорався із завданням. Мені здалося, що твій подив більше нагадував лють через те, що немічний старий пень так тебе підставив. Чи я помиляюся?

— Ні, не помиляєшся. Ти мене вибісив, я досі бішуся. І позамітав я за тобою сліди лише тому, що в тебе дещо лежить у банківській скриньці, і це дещо може вщент зруйнувати мені життя.

— Ні, не лежить.

— Що? Ти про що?

— То був такий самий блеф, як і твій лист, «залишений у друга». Ти ніколи не писав такого листа, і друга такого в тебе не було, і я ніколи не писав ні слова про наш… зв’язок, правильно буде, якщо я так це назву? А тепер я викладаю свої карти на стіл. Ти врятував мені життя. То нічого, що ти просто свою шкуру спасав, це ніяк не вплинуло на спритність та ефективність твоїх дій. Я не зможу тобі нашкодити, хлопче. Кажу це відверто. Я подивився смерті в обличчя, і воно налякало мене. Але не так сильно, як я думав раніше. Немає жодного документа. Усе так, як ти кажеш: ми квити.

Тод посміхнувся: страшнуватим вищиром верхньої губи, що на мить оголила зуби. В очах затанцювало-затріпотіло дивне злостиве світло.

— Гер Дюссандер. Якби ж то я міг у це повірити.

Увечері Тод пройшовся пішки до схилу, що вів униз до автостради, а там спустився до сухої колоди й сів на неї. Щойно посутеніло. Вечір видався теплим. Фари автівок довгастими жовтими вінками з маргариток розтинали сутінь.

Того документа не існує в природі.

До розмови, що відбулася в них після того, Тод не усвідомлював, наскільки непоправна вся та їхня ситуація. Дюссандер запропонував йому пошукати в будинку ключ від скриньки, а коли він його не знайде, це й буде доказом того, що жодної скриньки й документа в ній не існує в природі. Але ключ можна було сховати будь-де — покласти в бляшанку з-під кулінарного жиру «криско» й закопати, сховати в коробку з-під льодяників «сакретс» і заштовхнути під мостину підлоги. Він навіть міг зганяти на автобусі в Сан-Дієґо й покласти ключ за камінь у декоративній кам’яній стіні навколо ведмежого вольєра. Якщо вже на те пішло, не вгавав Тод, Дюссандер міг просто викинути того ключа. Чом би й ні? Він йому потрібен був лише один раз — щоб покласти в скриньку написаний документ. А в разі його смерті виймати листа буде вже хтось інший.

На знак згоди Дюссандер неохоче кивнув, та по хвилинних роздумах запропонував інший варіант. Коли він трохи вичухається і його випишуть із лікарні, то хлопець у його присутності сяде й обдзвонить усі до єдиного банки в Санта-Донато. Кожному банківському службовцю на іншому кінці дроту він казатиме, що дзвонить від імені свого дідуся. Горопашний мій дід, казатиме він, за останні два роки впав у повний маразм й оце тепер десь посіяв ключ від депозитної скриньки. Але це ще квіточки. Ягідки — це те, що він не пам’ятає, у якому вона, узагалі, банку. Чи не могли б вони пошукати у своїх документах Артура Денкера, без ініціалу від другого імені? І коли в кожному міському банку Тода відправлять із порожніми руками…

Але Тод уже хитав головою — знову. По-перше, така байка майже сто процентів викличе підозри. Надто вже вона гладенька. У котромусь із банків можуть запідозрити шахрайство й подзвонити в поліцію. Та навіть якщо всі купляться на цю легенду, користі з цього буде мало. Якщо в жодному з банків у Санта-Донато (а їх майже сотня) не виявиться скриньки, записаної на прізвище Денкер, то де гарантія, що Дюссандер не орендував таку скриньку в Сан-Дієґо, Лос-Анджелесі чи будь-якому містечку поблизу?

Зрештою Дюссандер здався.

— Хлопче, у тебе є всі відповіді. Принаймні всі, крім однієї. Що я виграю від того, що збрешу тобі? Цю історію я вигадав, щоб захиститися від тебе. Це мотив. А тепер намагаюся її розвінчати. Який можливий виграш ти в цьому бачиш?

Дюссандер через силу зіп’явся на лікоть.

— Якщо вже так, то навіщо мені якийсь там папірець? Якби мені цього хотілося, я міг би зруйнувати твоє життя з лікарняного ліжка. Міг би зловити першого-ліпшого лікаря, що пробігав повз палату, і вилити йому душу. Вони всі євреї, усі б зрозуміли, хто я такий чи принаймні ким я був. Але навіщо це мені? Ти хороший учень. Попереду в тебе чудове життя й чудова кар’єра… звісно, якщо будеш обачний із тими своїми люмпенами.

Тодове обличчя закам’яніло.