Розділ без назви (3)

Чи траплялося з вами коли-небудь таке, що ви злякано відчиняєте двері будинку і бачите, як у п’яній юрбі військовий із зигзагоподібним шрамом на щоці знаходить хлопця, що простягся на землі із розбитою головою і виверненими кишенями без жодних ознак життя? Ви коли-небудь бачили вираз понівеченого обличчя, у якому поєднуються злість і жаль?

Це ознаки невезіння.

Просто під нами, в передмісті Френч Лендінґ, ховається ще одна його ознака. Попри горе й жах, що його оточують, у нас немає іншого вибору, як просто бути свідками. Своїми свідченнями віддамо їй шану в силу наших індивідуальних можливостей; за те, що свідчитимемо німим поглядом, дістанемо сторицею.

Ми знову здіймаємось у височину, на висоту пташиного, а правильніше сказати, орлиного польоту. Під нами Округ Френч розкинувся як на долоні. Сонячне проміння тепер уже сильніше зігріває зелені прямокутні поля і засліплює відблисками від верхівок корівників. Дорога чиста. Лише окремі озерця світла сяють на дахах авто, які повільно рухаються до міста вздовж полів. Худоба голштинської породи штовхає ворота, готова вийти зі стійлового утримання й піти на ранкову зустріч із доїльною машиною.

На безпечній відстані від чорного дому, що показав нам чудовий приклад невезіння, ми рухаємося на схід. Перетинаємо довгу пряму стрічку Ілевенс-стрит і починаємо мандрівку в проміжний район розкиданих будинків і маленьких торгових центрів перед тим, як Шосе-35 фактично перерізає сільськогосподарський район. Минаємо «7-11», «Спілку Ветеранів Західних війн», де флагшток не побачить Старого Ґлорі ще сорок п’ять хвилин. В одному з будинків, що розташований трохи далі від дороги, жінка на ім’я Ванда Кіндерлінґ, дружина Торнберґа Кіндерлінґа, неприємного й недоумкуватого чоловіка, котрий відбуває довічне покарання у в’язниці Каліфорнії. Вона прокидається, дивиться на горілку в пляшці, що стоїть на столику біля ліжка і вирішує відкласти сніданок іще на годину. За п’ятдесят ярдів виблискують на сонці шеренгами вишикувані трактори і споглядають прозорий сталево-скляний опуклий вершечок представництва з продажу фермерського знаряддя. У магазині Теда Ґольца «Фермерське знаряддя округу Френч» працює порядний турботливий чоловік і батько на ім’я Фред Маршалл, із котрим нам іще випаде нагода познайомитись, а згодом і з його роботою.

За ефектним скляним куполом і стоянкою «Ґольца», схожою на асфальтове море, півмилі каменистого занедбаного поля, що вже давно являє собою голий плац, де-не-де устелений тоненькими бур’янами. За цим полем щось схоже на купу трухлявої деревини між давнім сараєм і старезною газовою помпою. Це і є місце нашого призначення. Ми плавно спускаємося. Купа трухлявої деревини виявляється напівзруйнованою будівлею, що вже похилилась і ось-ось розвалиться. Старий рекламний щит із написом «Кока-Кола» потертий, продірявлений кулями, його просто кинули перед будинком. На порослій чагарником землі хаотично розкидані банки від пива, старі фільтри від сигарет. Зсередини чути безперервне заколисуюче дзижчання безлічі мух. Хочеться повернутися на свіже повітря й назавжди покинути це місце. Чорний будинок був доволі зловісний, але цей… цей іще гірший.

Ще одне тлумачення безталання: відчуття, що все ще гірше, ніж здається насправді.

Перед нами схожа на вагончик зруйнована хатина, яка колись була закладом під назвою «Смачно в Еда» з нездоровою їжею і страшенною антисанітарією. Через неймовірно брудний шинквас Ед Ґілбертсон із жировою масою у 350 футів нещиро подавав масні пересмажені гамбургери, политі майонезом сандвічі з відбитками брудних пальців, мокрі ріжки з морозивом для маленьких клієнтів, здебільшого місцевих діток, що приїздили сюди на велосипедах. Він уже давно помер. Ед був одним із багатьох дядечків Дейла Ґілбертсона, капітана поліції Френч Лендінґа, відомий більшості як добросердий нечупара й ідіот. Його фартух був страшенно засмальцьований; самі лише руки й нігті, варті уваги представника санепідемстанції, викликали нудоту; посуд неначе коти лизали. За стійкою ванночка з розталим морозивом варилась через високу температуру від пательні. Над головою висіла липучка для мух. Вона настільки була вкрита трупами комах, що її саму вже навіть не було видно. Найгірша правда полягала в тому, що мікроби й бактерії в «Смачно в Еда» десятиліттями, покоління за поколінням, безперешкодно розмножуючись на підлозі, шинквасі та сковорідці — не гидуючи й самим Едом, — лопатці, виделці, немитій ложечці для морозива одразу ж потрапляли в жахливу їжу, а тоді, як і передбачалося, до рота й органів травлення дітей, що їли цю погань.

Дивовижно, проте ніхто й ніколи не помер від Едової їжі, а самого господаря одного дня звалив сердечний напад, коли той виліз на стілець, щоб нарешті прикріпити кнопками дюжину нових липучок. Ніхто так і не насмілився знести його халупу й розчистити завали. Двадцять п’ять років під покровом ночі трухлявий каркас ласкаво зустрічав романтичні пари підлітків, а також хлопців і дівчат, що потребували усамітненого місця, щоб, як їм здавалося, уперше в історії відчути сп’янілу свободу.

Різке дзижчання мух підказувало, що навіть якщо нам доведеться зайти в ці руїни, то там ми не побачимо ані закоханої пароньки, ані очманілих п’яних дітей. Цей гострий, жагучий шум, який не чути з дороги, повідомляє про присутність чогось граничного. Можливо, це навіть портал.

Ми заходимо. Прозорі сонячні промені розсіюються крізь щілини в стіні зі східного боку, а крізь розбитий дах вимальовуються смужки на піщаній підлозі. Пір’я, бруд переплітаються, перемішуються сліди тварин і нечіткі відбитки взуття. Ліворуч від нас під стіною валяються зім’яті потерті армійські ковдри; за кілька кроків розкидані банки від пива й недопалки сигарет навколо гасової лампи з розбитим склом. Сонячні промені лягають смужками на сліди, простягаються аж до жахливої стійки, викривляючись на вже порожньому місці, на якому колись стояли плита, раковина, ряд стелажів. Там, у сокровенному для Еда місці, сліди зникають. Унаслідок якихось несамовитих дій були збурені бруд і пісок. Біля задньої стіни щось схоже на стару армійську ковдру — краще це була б саме вона — безладно лежить у нерівномірній калюжі липкої рідини, над якою кружляють і на яку сідають шалені мухи. Трохи далі, у кутку, брудний, кудлатий рудий дворняга вчепився зубами в м’ясо з кісткою, що стирчить із білого предмета, який він тримає передніми лапами. Білий предмет — кросівка. Кросівка фірми «Нью Баланс», якщо бути точним. А якщо бути ще точнішим — дитяча кросівка фірми «Нью Баланс» п’ятого розміру.

Нам хочеться скористатися вмінням літати і покинути це пекло. Ми неодмінно вислизнули б через перекошений дах, щоб повернутися на незіпсоване повітря, але не можемо: ми маємо бути свідками. Бридкий собака жує відрізану дитячу ступню, докладаючи всіх зусиль, щоб витягти її з білої кросівки фірми «Нью Баланс». Худорлява спина дворняги вигнулася дугою донизу і тягне. Брудні кудлаті лопатки й вузька голова похилились, сухорляві передні лапи намертво стисли трофей, смик, смик, смик, проте шнурівка на кросівці зав’язана на зло цьому собацюрі.

Біля стіни, подалі від заплутаних слідів, випроставшись, горілиць лежить бліде тіло — саме замість нього ми б хотіли бачити стару армійську ковдру. Одна рука лежить на піску, а друга під правою стіною. Пальці на обох руках стиснені в кулаки. Пряме рудувато-біляве волосся розпорошилося на маленькому обличчі. Єдине, що можна сказати про очі і рот, — це те, що вони виражають незначний подив, характерний вираз обличчя навіть під час сну. На вилицях, скронях та шиї, неначе чорнильні плями, синці й рани. Торс від шиї й до пупка закриває біла футболка з логотипом «Мілуокі Брюерс», що замащена болотом і засохлою кров’ю. Нижня частина тіла бліда, місцями закривавлена, лежить у темній калюжі, над якою юрбляться і на яку сідають шалені мухи. Оголена тоненька ліва ніжка з брудним коліном закінчується ще закривавленішою кросівкою фірми «Нью Баланс» п’ятого розміру, зашнурованою на два вузли, носак показує на стелю. Там, де мала би бути друга нога, — порожнє місце, оскільки праве стегно різко уривається розірваним обрубком.

Перед нами третя жертва Рибака — десятирічна Ірма Френо. Хвиля потрясіння, спричинена її зникненням вчора після полудня з тротуару біля магазину відеопрокату, значно посилиться, коли Дейл Ґілбертсон трохи більше ніж за день натрапить на тіло.

Рибак схопив її на вулиці Чейз-стрит і транспортував — ми не можемо сказати як саме — зверху вздовж Чейз-стрит і Лаял-роуд, повз «7-11» і «Спілку Ветеранів Західних війн», повз будинок, де п’є з горя Ванда Кіндерлінґ, повз блискуче скло будівлі «Ґольца», схожої на космічний корабель, перетнувши межу між містом і фермою.

Коли Рибак штовхнув її крізь пройму дверей, що поруч із продірявленим кулями рекламним щитом «Кока-Кола», вона ще була живою. Очевидно, відбивалась і, мабуть, кричала. Рибак штовхнув її до тильної стіни та змусив замовчати ударом по обличчю. Схоже, він її придушив. Стягнув тіло на підлогу й випростав ноги. Зняв із неї увесь одяг, що був нижче від талії: спідню білизну, шорти — усе, у чому вона була одягнена під час викрадення. Тоді Рибак відрізав їй праву ногу. Для цього він використав щось схоже на ніж із довгим великим лезом, і без сокири і пилки різав м’ясо і кістку, аж доки не відтяв ногу від решти тіла. А тоді, мабуть, не більше ніж двічі чи тричі вдарив лезом по щиколотці й відрубав ступню, що досі взута в кросівку. Він відкинув її вбік. Його не цікавила ступня Ірми. Рибаку була потрібна лише нога.

Це, мої любі, і є справжнє невезіння.

Маленьке бездіяльне тіло Ірми Френо витягнулось і, здавалося, хотіло розтанути, розчинитись і стати єдиним цілим із трухлявою підлогою. Шалені мухи й далі дзижчать. Собака досі намагається вирвати увесь соковитий трофей із кросівки. Якби простодушний Ед Ґілбертсон ожив і був тут, поруч із нами, він би вкляк на колінах і ридав, а ми…

Але ми тут не для того, щоб плакати. Ми — не Ед, якого охоплює жах, жалість і зневіра. Величезна таємничість оселилась у цій халупі, її відгомін витає в повітрі навколо нас. Ми тут, щоб побачити, засвідчити, зафіксувати й описати враження від побаченого — таємницю, яка залишила глибокий слід. Глибока, глибока важкість випливає за свої межі, і ця важкість захоплює нас. Смирення — наша найкраща, найвдаліша реакція. Без нього нам було б важко зрозуміти суть справи; величезна таємниця ув’язнила б нас, і ми залишалися б глухими, сліпими, тупими, як невігласи. Ми не можемо собі цього дозволити. Ми маємо честь доповнити цю сцену — мухи; собака, який розриває відрубану ступню; худе, біле тіло Ірми Френо; усвідомлення того, що з нею сталось, — усвідомленням своєї мізерності. Ми всього лише примара.

За шість футів від тіла Ірми крізь порожню віконну раму в боковій стіні залітає товста бджола й повільно кружляє в глибині кімнати. Бджола, що зависла в повітрі, здається надто важкою, щоб літати, проте вона й далі з легкістю і неспішною обачністю кружляє широкими колами над закривавленою підлогою. Мухи, дворняжка й Ірма не звертають на те уваги.