Розділ без назви (3)

За дверима Живчика — кімната, у якій немає вікна, обладнана столом і невеличкою книжковою полицею, переповненою комп’ютерними роздруками, брошурками та листівками. Поряд зі столом — відчинені двері, крізь які видно вже більший офіс, із панелями, полакованими тією ж фарбою, що й двері кабінету директора, шкіряними стільцями, скляним журнальним столиком і диваном молочного кольору. У найвіддаленішому кутку стоїть відполірований до блиску стіл, недбало завалений паперами.

Тож ця молода жінка на ім’я Ребекка Вілас сидить на краю цього столу, схрестивши ноги. Одне коліно переплетене з другим, гомілки утворюють дві широкі, майже паралельні лінії, що ведуть аж донизу, до трикутних носаків чорних туфель на високих підборах, один із яких показує четверту годину, а другий шосту. Здається, Ребекка Вілас приготувалась до того, щоб її побачили, прибрала таку позу, щоб справити враження, але, звичайно ж, не на нас. Через окуляри «котяче око» прокрадається скептичний і водночас радісний погляд, проте нам не зрозуміло, що спричинило ці емоції. Можна дійти висновку, що це секретарка Живчика, проте таке припущення відтворює правду лише наполовину: судячи з того, наскільки легка й іронічна її поведінка, обов’язки міс Вілас уже давно вийшли за межі суто секретарських. (Ми можемо зробити нехай непристойне, проте безперечне припущення щодо того, звідки в неї каблучка на пальці.)

Ми летимо крізь відчинені двері, прямуємо туди, куди Ребекка спрямувала свій нетерплячий погляд, і бачимо кремезну спину її роботодавця у військовій формі кольору хакі. Він стоїть навколішки, зануривши голову та плечі в чималенький сейф, у якому ми мигцем бачимо стоси реєстраційних книг і манільських конвертів, очевидно, з валютою всередині. Кілька банкнот випадає із цих конвертів, коли Живчик витягує їх із сейфа.

— Ти підготувала плакат? — запитує він, не повертаючись.

— Так точно, — відповідає Ребекка. — Сьогодні чудовий день, і це піде нам лише на користь. — Якщо не присікатися, то в неї досить непоганий ірландський акцент, хоча вона ніколи не була в екзотичних місцях, окрім Атлантік-Сіті, куди Живчик їздив із нею за бонусною програмою на п’ять незабутніх днів два роки тому. Акцент вона вивчила зі старих фільмів.

— Я ненавиджу Свято полуниці, — каже Живчик, дістаючи останні конверти із сейфа. — Увесь день вештатимуться тут дружини й діти цих зомбі. Вони їх настільки виведуть із рівноваги, що ми змушені будемо колоти їм заспокійливі. І якщо хочеш знати правду, то я ненавиджу повітряні кульки. — Він скидає гроші на килим і починає сортувати їх на купки, відповідно до вартості банкнот.

— Тільки я у своїй простецькій манері хотіла поцікавитись, — каже Ребекка. — Нащо мені було з’являтись на зорі у цей великий день?

— Знаєш, що я ще ненавиджу? Усе, що стосується музики. Співочих зомбі і цього тупого ді-джея. Симфонічного Стена з його оркестровими записами, вигуками, розмовами про щось сенсаційне.

— Я так розумію, — каже Ребекка вже без ірландського акценту, — ти хочеш, щоб я дала раду грошам ще до початку свята.

— Настав час знову з’їздити в Міллер.

За сорок миль звідси, в Міллері, під фіктивним іменем, відкрито рахунок у Державному Провідному Банку. Депозит регулярно поповнюється готівкою, прихованою від фонду, призначеного для оплати додаткових товарів і послуг пацієнтів. Живчик, тримаючи в руках гроші, повертається на колінах і підводить погляд на Ребекку. Він сідає на п’ятки, поклавши руки на коліна:

— Боже, які в тебе прекрасні ніжки. З такими ногами ти мала б стати знаменитістю.

— Я думала, ти вже ніколи не помітиш, — зауважила Ребекка.

Живчику Макстону сорок два роки. У нього гарні зуби, густе волосся, щире обличчя і постійний блиск у вузьких карих очах. Він має двох дітей — дев’ятирічного Трея і семирічного Ешлі, якому нещодавно поставили діагноз СДУГ, тому Живчик має витрачати приблизно дві тисячі на рік лише на його лікування. До того ж у нього є дружина, партнер по життю, — тридцятидев’ятирічна Маріон. Зі зростом 165 сантиметрів вона важить понад 85 кілограмів. Ще й, до повного щастя, минулої ночі Живчик заборгував своєму букмекеру тринадцять тисяч у результаті необдуманої ставки в грі «Брюерсів», про яку ми вже чули від Джорджа Ретбуна. Він звернув увагу на чарівні ніжки міс Вілас. О так, ніжки в неї чудові!

— Перш ніж ти туди поїдеш, — каже він, — думаю, ми могли б розважитись на дивані.

— Розважитись? Як саме?

— Хулі, хулі, хуль, — каже Живчик і посміхається мов сатир.

— Ти диявольськи романтичний. — Справжня суть її зауваження лишається поза увагою роботодавця.

Живчик справді думає, що він романтичний.

Вона елегантно спускається, Живчик незграбно підводиться, щоб ногою зачинити двері сейфа. З вологим блиском в очах він ступає кілька самовдоволених брутальних кроків килимом, однією рукою обіймає струнку талію Ребекки Вілас, а другою кидає на стіл грубі манілові конверти. Він смикає свій ремінь ще до того, як починає тягти Ребекку в бік дивана.