Розділ без назви (3)

Можливо, Карл Бірстоун щось і розповідає, проте з його белькотіння мало що зрозуміло. Давайте вирушимо в напрямку мертвого погляду Берні — сподіваємось, це дасть нам натяк на те, що так пожвавило старого. Збудження видно по тому, як його дрючок підняв простирадло. Здається, вони з Живчиком знаходяться в синхронному режимі, оскільки обоє в цілковитій готовності, проте в Живчика причиною того є вправність Ребекки Вілас — експерта дарувати задоволення, а збудження Берні — результат споглядання крізь вікно.

Краєвид із вікна навряд чи можна порівнювати з міс Вілас. Голова трохи підведена над подушкою, Чарльз Бернсайд захоплено дивиться і бачить невелику частину газону перед рядком кленів, що розпочинають широкі ліси. Трохи далі вежами бовваніють великі повні крони дубів, кілька беріз, схожих на запалені свічки. Висота дубів і різноманітність дерев свідчать про залишки великого лісу, який колись устеляв усю цю частину країни. Як і залишки усіх давніх лісів, ліси, що простягаються на північ і схід від Макстона, розповідають про глибоку таємничість настільки низьким голосом, що просто не можливо почути. Під їхньою зеленою завісою час та спокій поглинають кровопролиття і смерть; невидиме насильство шаленіє, постійно поглинається кожним аспектом мовчазних пейзажів, які ніколи не зупиняються, а повсякчас змінюються зі швидкістю неквапливого льодовика. Усипаний опуклий ґрунт покриває мільйони розкиданих кісток, шар за шаром; усе, що росте і цвіте, зрештою перетворюється на гниль. Світи крутяться у своїх межах, і великі систематичні всесвіти гуркочуть пліч-о-пліч, кожен з них, про те не відаючи, несе користь і катастрофу невіданим сусідам.

То Берні розглядає ці ліси? Його пожвавило те, що він у них бачить? Чи, можливо, він і досі спить? Та й узагалі, чиї це очі: Карла Бірстоуна чи Чарльза Бернсайда?

Берні шепоче:

— Лиси у сфоїг ногах, пасюки у сфоїг сгофанкаг, хієни вити вд базаннам їзти, ого, ага, це най-най білже садфоління, мої друзі, ще і ще мленькй тіти, йтуть, йтуть, йтуть ого, сакгифафленими нішками.

Давайте покинемо це місце, гаразд?

Віддаляємося від бридкого рота Берні — досить. Давайте пошукаємо свіже повітря і перенесемося через ліси на північ. Лиси у своїх норах, пацюки у своїх схованках можуть скиглити від голоду — це закономірності природи, але на увесь західний Вісконсин не знайдеться жодної голодної гієни. А втім, їм завжди притаманне бажання їсти. Але ніхто їм не співчуває. Потрібно мати серце, сповнене жалю, щоб поспівчувати створінню, яке увесь час скалиться до всіх і кожного, а тоді, вкравши їхні недоїдки, починає шкіритися й хихотіти. Ми піднімаємось просто через дах.

На схід від Макстона лісовий килим застеляє землю і простягається на милю чи дві до того, де вузька ґрунтова дорога звертає з Шосе-35, схожа на недбалий проділ на голові з густим волоссям. Ліси тягнуться ще приблизно на сотню ярдів, тоді поступаються тридцятирічному житловому району, який складається з двох вулиць. Баскетбольні кільця, дитячі майданчики на задвірках, три-і двоколісні велосипеди, інший транспорт біля скромних будинків вулицями Шуберт і Ґейл. Гучно рухаються транспортні засоби Фішера-Прайса. Діти, на яких уже чекають розваги, ще в ліжках, бачать уві сні солодку вату, цуценят, хоум-рани, далекі екскурсії та багато іншого; також сплять турботливі батьки, що безперечно стануть іще турботливішими після того, як прочитають статтю Венделла Ґріна на першій сторінці ранкового «Вісника».

Щось кидається нам в око — то вузька ґрунтова дорога, що звертає до лісу з 35-го шосе. Радше, стежина, ніж дорога, — здається, у її відокремленні переважає безкорисливість. Стежина петляє поміж дерев, а за три четверті милі уривається. Куди вона веде? З висоти пташиного польоту доріжка нагадує тьмяну лінію, проведену олівцем № 4 — треба мати гострий зір, як у орла, щоб її взагалі побачити, проте хтось доклав чималих зусиль, щоб прокласти її посеред лісу. Потрібно було зрізати й обрубати дерева, викорчувати пні. Для однієї людини це місяці важкої, напруженої роботи. Результат таких нелюдських зусиль — чудова можливість заховатися подалі від очей. Так, ми не встигли й оком змигнути, як уже загубили її з поля зору і змушені шукати знову. На думку спадають гноми та їхні таємничі копальні, шлях до дракона, що охороняє золото — скарб під пильною вартою, захищений магічним заклинанням. Копальні гномів, скарби драконів і магічні заклинання — це надто по-дитячому, але коли ми опускаємось, щоб поближче роздивитися, то бачимо на початку стежки понівечений негодою знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», який доводить, що цей куточок, нехай він звичайний і відлюдний, охороняється.

Нам знову щось кидається в очі, ми дивимось на завершення вузької дороги. Там, унизу, у затінку дерев одна ділянка здається темнішою за інші. Навіть у сутінках вона має особливо щільний вигляд, що вирізняє її від решти дерев. «Ага, ого», — відлунням відбивається в нас у голові. Що це тут, якась стіна? Вона здається безбарвною. Коли ми наближаємося до середини дороги, на повороті проявляється трикутна затемнена зона, яка прихована за верхів’ями дерев і стрімко йде вгору. Та лише коли ми наближаємося, з’являється споруда, ми бачимо триповерховий дерев’яний недоладний будинок зі скособоченим ґанком. Він, очевидно, уже давно стоїть порожнім. Перше, що ми помічаємо, — його своєрідність і негостинність. Другий скособочений знак на стовпчику — «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» — тільки підтверджує враження від будівлі.

Стрімкий дах покриває лише центральну частину будинку. Ліворуч два поверхи тягнуться в бік лісу. Праворуч ідуть додаткові добудови — різного розміру причілки, що більше нагадують пагони. Будівля незбалансована, її придумав хтось невмілий, хто неухильно втілював хаотичне існування. Зрештою в підсумку занедбаний дім не має жодного логічного архітектурного пояснення, але його матеріали міцні та стійкі, не підвладні негоді та часу. Очевидно, дім збудовано для того, щоб віднайти самотність, якщо не сказати ізольованість, і сьогодні він це відображає.

З тієї висоти, на якій ми знаходимося, найдивнішим здається те, що дім цілком пофарбований у чорний колір — не лише стіни, а кожен його дюйм, ґанок, ринви, навіть вікна і двері. Чорний згори донизу. Неймовірно, у цьому простодушному, добросердечному куточку світу навіть найнавіженіший мізантроп не пофарбував би свій будинок у колір своєї душі. Ми спускаємося дедалі нижче, просто до землі, переносимося вздовж вузької дороги…

Наблизившись настільки близько, що аж моторошно, розуміємо, що мізантропія може завести навіть далі, ніж ми могли припустити. Тепер будинок уже не чорний, хоча колись і був таким. Він настільки вицвів, що змушує замислитися над нашим надто критичним ставленням до його початкового кольору. Сірий будинок став схожим на темну грозову хмару, сумне море, рештки розтрощеного корабля. Чорний був би кращим, ніж це відтворення не-життя.

Ми можемо запевнити, що мало хто з дорослих мешканців найближчих забудов, чи Френч Лендінґа та інших сусідніх міст знехтували написом на Шосе-35 і ризикнули пройтись вузькою дорогою. Мало хто навіть помічає той знак; ніхто вже й не знає про існування чорного дому. З тією ж упевненістю ми можемо сказати, що більшість їхніх дітей не лише дослідили її, а й дійшли до будинку. Вони вбачали в ньому те, що дорослим ніколи не побачити, а побачене змусило б їх стрімголов ринутись назад до шосе.

Чорний дім виділяється в західному Вісконсині як хмарочос або обкопаний ровом замок. Він фактично був би аномалією для будь-якого куточка світу, окрім парку розваг у ролі «Будинку з привидами» та «Замку жахів», де він змусив би власника атракціону збанкрутувати менш як за тиждень. Також він чимось нагадує тьмяні будинки вздовж Чейз-стрит, що простягаються від берега річки до Нейлгауз-роу. Старий готель «Нельсон», похмура таверна, взуттєва крамниця та інші будинки, позначені горизонтальною річковою міткою з нереальним відтінком, вселяють ту ж саму моторошність і примарність, що й чорний дім.

Настав слушний момент, щоби дійти висновків і запам’ятати, що цей дивний примарний і навіть трохи неприродний відтінок є специфічною ознакою граничності, що існує на межі двох характерних територій, які позначають незначне і важливе. Межові місця відрізняються від усіх інших; можна сказати, що вони знаходяться на грані.

Скажімо, ви вперше їдете напівпровінційним районом округу Устлер у своєму рідному штаті, щоб провідати друга протилежної статі. Він щойно розлучився і, на вашу думку, вчинив безглуздо, що втік до маленького містечка в сусідньому окрузі Орелост. Поруч на сидінні — кошик для пікніка, у якому дві пляшки неперевершеного білого бордо, обкладені невеличкими коробками вишуканих цукерок. Зверху лежить карта, акуратно складена так, щоб було видно відповідний район. Можливо, ви і не впевнені, де саме перебуваєте, проте ви на правильному шляху і рухаєтеся досить швидко.

Ландшафт поступово змінюється. Узбіччя уривається; дорога повертає і починаються звивисті, заплутані повороти; з обох боків нависають дерева; під їхніми переплетеними гілками час від часу з’являються будинки, дедалі менші та убогіші. Попереду триногий собака протискається крізь паркан, швидко біжить і гарчить на вашу праву передню шину. Стара, що сидить на гойдалці в маленькому солом’яному капелюсі, дивиться почервонілими очима. Два подвір’я, біля них дівчинка в брудній рожевій пачці, на голові в неї корона з фольги. Вона змахує блискучою паличкою із зірочкою на кінці над купою згорілих шин. У полі зору пропливає прямокутний плакат із написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОКРУГУ ОРЕЛОСТ». Далі дерева підіймаються у своїй поставі, а дорога випрямляється. Забувши про тривогу, ми тиснемо на педаль газу та мчимо до страждальника.

Граничність схильна до примхливості та спотворення. Абсурдність, непередбачуваність і покірність пускають коріння та розростаються. Основний відтінок цієї граничності — невезіння. Перебуваючи в оточенні природи, небаченої краси, навіть не помічаємо, що подорожуємо природною граничністю. Граничністю між великою рікою і маленькими річками, широкими льодовиковими моренами, вапняковими скелями і долинами, що залишаються непоміченими, як і чорний дім, аж доки не подивишся на них з правильного кута або не підійдеш упритул.

Ви коли-небудь бачили старого обірванця в зношеному одязі, що штовхає порожній візок уздовж безлюдних вулиць і щось бубонить? Іноді на ньому бейсбольна кепка, іноді — сонячні окуляри з тріснутою однією лінзою.