Розділ «Над сонячним Ядраном»

Отакої! Я вже уявляв, як сиджу над другою порцією крабів, а тут дядечко із своїм гонором! Мені страшенно жаль було тих крабів, бо я ще ніколи не їв чогось такого, але що вдієш — я не розмовляв по-німецькому, тож не міг запротестувати.

Пана Штока не збентежила відмова.

— Може, все-таки щось перекусимо, — наполягав він.

Врешті дядечко великодушно згодився. Принесли цілу таріль закусок: шинка — пальчики оближеш, риба заливна — сама поезія, якісь вигадливі салати, а до того ще й пляшку вина. І почалася конференція.

— Небо вас мені послало! — мовив німець, беручись до заливної лососини.— Я мріяв здибати цю модель нашого автомобіля. Ми, не прогнівайтесь, пане, охоче купили б його у вас.

Дядечко справді не прогнівався, але сказав, що не хоче і чути про це.

— Пане інженере, я вже п’ятнадцять років теліпаюся ним по світу,— зітхнув він жалісно і почав розпливатися над ним, як над рідною дитиною. Я думав, що геть розпливеться, аж ні, на щастя, не розплився, а тільки так ошелешив німця, що той зовсім утратив тяму.

— Я вам добрі гроші дам! — вигукнув він.— Ви не пошкодуєте.

Дядечко насупив брови.

— П’ятнадцять років — немалий час. Ви ж розумієте, що мені трудно розстатися...

— Чудово, чудово...— розчулився інженер.— Я розумію вас, бо до наших автомобілів таки справді можна звикнути. Але зрозумійте ж і ви мене. У нас прекрасний музей, і в ньому бракує тільки однієї моделі — саме цієї. А наш музей — єдиний у всьому світі. Уявіть собі — в ньому зібрано всі типи наших автомобілів. Я звертаюся до вашого сумління...

Не знаю, що там уявив собі дядечко, в усякім разі він сказав:

— Ні, нема чого балакати, я не розстануся з машиною, якою проїхав понад двісті тисяч кілометрів. То був би злочин!

От романтик! Не має ні гроша на каву і морозиво, а не хоче розстатись із старим мамутом.

Коли дядечко все це переклав мені на польську мову, я гадав, що лопну. Одначе не лопнув. Зітхнув тільки.

— Дядечку, це ж наш останній порятунок.

Мій чарівник послав мені докірливий погляд.

— Перебільшуєш. Я сподіваюся, що в Ужицях знайдуться наші гроші.

«Знайдуться...» Балакай з таким! Я зовсім опустив руки, і знову пойняв мене розпач. А пана Штока, либонь, пойняла лють, проте він почав заходити з іншого боку. Замовив ще кілька пляшок вина і завів розмову на туристські теми. Знав, яку струну зачепити! Одразу ж виявилося, що у них є спільні замилування, а головне — обидва над усе люблять рибальство. Пан Шток умить піймав отаке-е-енну щуку, а дядечко перед війною витягнув у Дністрі отакеле-е-енного сома. Ну просто дракон, а не риба! Коли б я захотів того сома з'їсти, то довелося б мучитися кілька років, і ще багацько зосталося б для родичів та знайомих.

Пан Шток був зачарований і запросив дядечка до північної Швеції ловити лососів та пестрюгу, а дядечко пана Штока — на Белдан, ловити щук. Під кожного лосося випили по дві склянки вина, а під щуку іще по дві. Здавалося, вина в ресторані забракне. Певно, були б вибралися на китів у Антарктиду, але тим часом у їхній оповіді появилися тунці біля Галапагоських островів, отож рибалки збочили з дороги, бо дійшли переконання, що вершина спортивного рибальства — це ловля тунців. Не знаю, скільки тих тунців вони витягнули, бо мене вже геть брав сон. Досить того, що під Галапагосами мій дядечко розчулився і сказав панові Штоку: