Розділ «Над сонячним Ядраном»

Далі починалося провалля. Вода там щораз темнішала: блакитний колір переходив поступово у темно-синій, а потім — у чорний. Наймиліше було перевернутись у воді на спину і глянути вгору. Тоді в мене виникало таке відчуття, ніби я раптом опинився у величезній скляній кулі: наді мною висіла чудова блакитна баня, а ясні смуги відбитого сонця пливли у воді, мов чарівні стрічки.

Мені так сподобалося пірнати, що я нічого більше не робив, тільки витягував із дна каміння. Іво тим часом полював на риби. Він скидався на полінезійського хлопця, якого я бачив у одному навчальному фільмі: чатував біля скель, а як помічав здобич — обережно пірнав і підкрадався до неї. Потім блискавично пробивав її списом, немов стрілою. Майстер, їй-богу!

Іво робив так само.

За півгодини він витягнув з глибини п’ять чудових рибин: дві зубатки і три якихось риби з золотавою лускою та червоними хвостами. Відклав одну зубатку і дві червонохвості.

— Пригодиться вам,— промовив.— Ти казав, що дядько — майстер готувати рибу.

Так, це правда. Зубатка, яку дядечко спік по-рибальському, на рожні, була восьмим чудом світу!

Завдяки Івові ми знову мали розкішну учту і не вмерли з голоду.

17

Тим часом дядечко сказав, що він домовився з французом о шостій годині зустрітися в справі продажу фотоапарата. Апарат був першокласний, супермодерний, з експонометром і автоматичним наведенням — тож, побачивши його, француз, безперечно, мав запалати бажанням купити цей найостанніший крик техніки. Нічого дивного, що ми сподівалися взяти за нього добрі гроші. Дядечко сподівався, і я сподівався. І обидва були певні, що на ті гроші ми не тільки доїдемо до Варшави, а ще й зможемо побути кілька днів у Югославії.

Але найгірше — це отакі сподіванки. Ми в тому впевнились увечері, сидячи межи середньовічними мурами, на терасі кав’ярні «Орієн» і попиваючи те, чого не повинні були пити з тієї простої причини, що не мали вже чим заплатити. Звісно, ми розраховували на француза. Прийде, остовпіє, витягне гаман, набитий грішми, і — «Дуже прошу... скільки вам?» То що ж тоді важила для нас кава і фісташкове морозиво?

Сиділи ми на терасі кав’ярні, під великим паросолем і милувалися на просторі мури кам’яних будинків. Було чим милуватися! З тих скромних мурів промовляли віки й історія. Ми ото сидимо собі, і нам навіть на думку не спадає, що колись, у XIV столітті, тут буцімто мешкали пірати. Ловка історія! Плювали собі на все і нічого не робили, тільки нападали на венеціанські кораблі, які з Далекого Сходу везли до Венеції всякі атласи, адамашки та парчу, а окрім того — коштовні камені, золото й розмаїте коріння — просто багатство! Венеціанці страшенно боялися, а пірати виймали з піхов мечі, сіяли жах, а потім підпалювали пограбовані кораблі і ховалися серед диких скель.

їм і не снилося, що через п’ять століть у їхніх домах житимуть, платячи за це небачені гроші, усякі там англійці, французи, німці, а на терасі кав’ярні «Орієн» мій дядечко попиватиме чорну каву по-турецькому. Прошу, он як часи міняються!

Француза й досі не було.

— Може, він передумав,— сказав дядечко.

— Може, тільки роздумує, — додав я.

— Скидався на солідного чоловіка.

— І, певно, мав охоту купити апарат.

— Ого, ще й яку! Аж очі вирячив, коли я показав йому.

— То чого ж він не приходить...

— Може, голиться,— сумно мовив дядечко і забарабанив пальцями в ритмі жалобного марша.