Розділ «Над сонячним Ядраном»

— В такому разі я вельми радий...

— Я теж...

— ...бо, уявіть собі, ми шукаємо саме такий тип «мерседеса», шукаємо по всій Європі, і ви, пане, просто наче з неба нам упали.

Оце так! Уже вдруге дядечко падає комусь із неба! Аби тільки не було так, як із тим італійським режисером.

Тим часом дядечко глянув на добродія так, мовби й доправди з неба впав, і пробурмотів:

— Даруйте, про що йдеться?

Йшлося, звісно, про нашого мамута. Але найперше незнайомець представився:

— З вашого дозволу, я — Вальтер Шток, головний інженер автомобільних заводів Мерседес Бенц у Штутгарті.

Дядечко, ясна річ, теж представився. Потисли один одному руки, обмінялись усмішками і зразу перейшли до суті справи.

— Ваш автомобіль, пане, — мовив Вальтер Шток, — фігурує в альбомах нашої фірми під назвою «мерседес М-27», напівспортивний. Їх випущено дуже мало, коли не помиляюся, щось штук п’ятдесят, і досі ми ніде не натрапили на машину цього типу. Нічого дивного — воєнна завірюха, п’ятдесят штук у такій масі автомобілів — це голка в стозі сіна.

— В стозі сіна, — урочисто повторив дядечко.

— В нашому заводському музеї є майже всі типи наших автомобілів, бракує тільки одного — саме оцього «мерседеса М-27».

Дядечко прибрав ще урочистішого вигляду.

— Цікаво,— буркнув.

— Так от, у мене є до вас одна пропозиція, — вів далі головний інженер. — Якщо це не завдасть вам клопоту, то ми могли б сісти в готелі й усе обміркувати. Дуже прошу.

На щастя, дядечкові було однаково, отож він великодушно пристав на пропозицію чемного пана Вальтера Штока; ми знову пішли до кав’ярні «Орієн», яка на цей час — минала вже дев’ята година — перетворилася в ресторан, і там кишіли зарубіжні туристи.

Скажу тільки одне: того вечора нам не довелося їсти супу філософів. Пан Вальтер Шток розщедрився, бо, як виявилося згодом, був страх зацікавлений у нашому мамуті.

— Ви, панове, мої гості, — мовив він так сердечно, ніби знав нас од першого класу, ба ще навіть із дитсадка.— Дуже прошу, вибирайте, панове. Я особисто пропоную краби.

А проте краби — то було не найважливіше, найважливішим був наш дядечко, який із трампа й одчайдуші враз перетворився на англійського лорда, їй-бо! Такий уже він є. На ньому були вилинялі шорти, із кедів уже визирали пальці, зате гідності йому не бракувало.

— Дякую, — мовив він, — ми вечеряли.