Саботаж кохання

О четвертій від згадки про ранішні події мені було лише соромно.

Того ж вечора я заявила батькам, що маю намір якнайшвидше виїхати з Китаю.

— Ми всі теж над цим працюємо, — сказав батько.

Я мало не відповіла: «Так, але у мене на те є неабиякі підстави». На щастя, спрацювала інтуїція, і репліка лишилась не висловленою.

Брата з сестрою на сімейній нараді не було. Задовольнилися тим, що розказали їм, як їхня сестричка виставила себе напоказ. Це не дуже травмувало їх.

Невдовзі батько отримав призначення до Нью-Йорка. Я подякувала Христофору Колумбу.

Але треба було ще дочекатися літа.

Ці кілька місяців я прожила у безчесті. Мій сором був перебільшений: діти дуже швидко забули ту сцену.

Але її пам'ятала Елена. Коли перетиналися наші погляди, я читала в її очах глузливу відстань. І це завдавало мені мук.

За тиждень до від'їзду ми мали припинити війну проти непальців.

Цього разу батьки не доклали жодних зусиль.

Якось під час однієї з сутичок, непалець витяг з кишені ніж.

До того у боях ми використовували лише тіло — його форму і зміст. До зброї ніколи не доходило.

Застосування леза справило на нас таке враження, яке можна порівняти з обома скинутими на Японію атомними бомбами.

Наш головнокомандувач вдався до немислимого: він ходив по території всього гетто з білим прапором.

Непал погодився на мир.

Ми вчасно виїхали з Китаю.

Прямий переліт з Пекіна до Нью-Йорка сприяв моєму психічному одужанню.

Мої батьки геть втратили здоровий глузд і до нестями розбещували своїх дітей. Мені це страшенно подобалось. Я стала нестерпною.

У французькому ліцеї Нью-Йорка десяток дівчаток закохалися у мене до нестями. Я завдавала їм несказаних мук.