Саботаж кохання

Була п'ятниця. Вже тиждень я не ходила до школи через бронхіт і хотіла побути вдома ще день, щоб додати його до вихідних. Дарма. Я зі шкури лізла, пояснюючи мамі, що, пропустивши навіть цілий тиждень пекінської освіти, у розумовому плані наздоганяти мені нічого. Що у сто разів корисніше почитати перший переклад «Тисячі і однієї ночі» у ліжку. Що почувалась іще слабкою. Вона й слухати не хотіла і апелювала до обурливого аргументу:

— Якщо ти хвора у п'ятницю, я протримаю тебе у ліжку і суботу, і неділю, щоб одужала.

Тому мала підкоритися і повернутися до навчання тієї п'ятниці. Бо тоді ще не знала, що той день одні приписують Венері, інші — розп'яттю Христа, ще інші — вогню. І, зрештою, все це разом не здається мені нелогічним. Усі п'ятниці мого життя, між іншим, не раз підштовхували мене звести етимологічну сутність цих трьох смислів до одного.

Тривала відсутність завжди призводить до певного облагородження і вилучення. Внаслідок хвороби я певною мірою самоізолювалась і могла краще зосередитись на виробництві хитромудрих паперових літачків.

Перерва. Цілком зрозуміле слово. Йдеться про те, щоб створити себе наново. Але мій досвід свідчить радше про протилежне. Більшість перерв, які я пережила, були спрямовані на справу руйнування — і зовсім не обов'язково на руйнування іншого.

Але для мене перерви — то святе, бо вони давали мені змогу бачити Елену.

Пройшло сім днів, а я й не помітила цього. Сім днів — більше часу, ніж треба для створення всесвіту. Це ціла вічність.

Вічність без коханої була неабияким випробуванням. Звичайно, у зв'язку з настановою мої стосунки з нею обмежувалися замаскованими позирками. Проте ці таємні позирки були головним у моєму житті. Побачити личко того, кого кохаєш — та ще й гарненьке личко — тут є чим ощасливити зголодніле серце.

А моє серце вже так конало від голодування, що, як голодне кошеня, не наважувалося бодай лизнути. Я навіть не наважувалася відшукати Елену очима. Ходила подвір'ям, втупившись поглядом у землю.

Недавно потепліло, і земля перетворилась на багнюку. Я обережно ступала на найсухіші острівки. І повністю поринула у це.

Я помітила, як наблизились дві маленькі вишукано взуті ніжки, які ступали граційно і не зважали на багнюку.

Як вона на мене дивилася!

І вона була така гарна, сповнена тієї вроди, від якої з голови не виходив ідіотський лейтмотив, про який я вже згадувала: «Треба щось зробити».

Вона мене запитала:

— Ти вже одужала?

Таким голосом запитав би і янгол, відвідуючи брата у шпиталі.

Одужала? Подумати лишень!

— Так, все гаразд.

— Я скучала за тобою. Хотіла провідати тебе, але твоя мама сказала, що ти дуже хвора.

От і май після цього батьків! Спробувала принаймні якось скористатися цією зворушливою новиною: