Саботаж кохання

Не знаю, чи була у неї здібність розплакатись на замовлення. Та хоч би там як, сльози були переконливі.

Вона плакала бездоганно майстерно: кілька сльозинок — щоб це не виглядало неестетично, широко розплющені очі — щоб, бува, не затьмарити свого прекрасного погляду і водночас явити світу повільне народження кожної сльозинки.

Вона й не поворухнулась. Хотіла, щоб я додивилася виставу до самого кінця. Обличчя нерухоме, навіть не моргнула — неначе прибрала зі сцени усі декорації і вилучила з гри будь-які несподіванки з єдиною метою підкреслити диво.

Елена плакала: суперечність у комбінаториці слів.

Я теж стояла нерухомо, скляні очі дивилися у її очі. Було так, наче ми граємо у гру, хто перший моргне. Але справжня хватка того погляду знаходилася значно глибше.

Я відчувала, що то — протистояння, але не знала його ставки. І я знала, що їй це відомо. Що вона знає, до чого хоче дійти сама і до чого довести мене. І що вона знає, що мені це невідомо.

Вона гарно боролася. Вона боролася так, неначе завжди знала мене, так, неначе наскрізь просвічувала мене рентгеном. Якби вона не була таким витонченим воїном, вона б не обдарувала мене тим скривдженим поглядом, який розсмішив би людину розсудливу, але який краяв моє спотворене серце.

Я прочитала лише дві книжки: Біблію та казки «Тисячі і однієї ночі». Ці щербаті чтива заразили мене середньосхідним сентименталізмом, якого я вже тоді соромилась. Треба б відцензурувати ці інкунабули.

Тоді я, безперечно, боролася з янголом і мала враження, що виплутаюся так само гідно, як і Святий Яків. Я не моргнула, мої очі не зрадили мене.

Не знаю і ніколи не довідаюсь, чи ті сльози Елени були щирі. Якби знала, то могла б тепер визначити, чи те, що сталося згодом, було її майстерним ходом, чи простою вдачею.

Можливо і те, й те разом, тобто грою з вогнем.

Вона потупила очі.

То була більша поразка, аніж моргнути.

Вона відверто схилила голову на знак того, що програла.

І на основі законів всесвітнього тяжіння, від цього нахилу голови вилились усі запаси слізних залоз, і я помітила, як по її щічках задзюрчали два мовчазні струмочки.

Отже, я перемогла! Але уявіть лишень, якою нестерпною була мені та перемога.

Я почала говорити. Я сказала все, чого не слід було говорити:

— Елено, я збрехала. Я брешу вже протягом багатьох місяців.

Двійко очей дивилися на мене. Я здивувалася, що у тому погляді зовсім не було здивування. Очі лише ждали слушної нагоди.

Але вже запізно.