Саботаж кохання

Мені коштувало надзвичайних зусиль поворухнути цим тілом, яке від страждання перетворилося на камінь.

Я побігла до стайні і скочила на коня.

Вартові випустили мене без жодних проблем.

(Мене завжди дивувала легковажність китайської варти. Мене трохи шокувало те, що я не здалася підозрілішою, ніж звичайно. За три роки життя у Сань Лі Тхунь мене жодного разу не обшукали. У цій системі щось таки, було з ганджем.)

На бульварі Хутун я пустила коня галопом, та таким, якого ще не знавала історія швидкості.

Ніщо не могло його зупинити. Не можу й сказати, хто був п'яніший: кінь чи вершник. Ми неслися обоє. Мій розум уже сягнув за межі звукового порогу. Ілюмінатор кабіни пілота розлетівся на дрібні уламки, і з моєї голови миттю вилетіло все. Пронизлива порожнеча наповнила мою голову, і я позбавилась страждань водночас із спроможністю думати.

Ми з конем були тепер лише болідом, випущеним у місто Вентиляторів.

На ті часи у Пекіні майже не було автомобілів. Можна було галопувати, не зупиняючись на перехрестях, не роззираючись, ні на що не звертаючи уваги.

Мій захоплений пробіг тривав чотири години.

Коли я повернулася до гетто, то була суцільним здивуванням.

«Я мушу щось зробити». Дещо я вже зробила: протягом кількох годин розчинялась у швидкості, гасаючи містом.

Певна річ, Елена нічого про це не знала. До певної міри так воно й краще.

Благородство цих безкорисливих перегонів переповнювало мене гордістю. Але не повідомити Елену про цю мою гордість було б марнотратством.

Наступного дня я постала перед її очі з осяяним езотеризмом ликом.

Вона не удостоїла мене погляду.

Мене це анітрохи не збентежило. Вона таки побачить мене.

Я вмостилася поруч неї на стіні і байдужим тоном заявила:

— У мене є кінь.

Вона недовірливо глянула на мене. Я відчула насолоду.

— Плюшевий коник?