Саботаж кохання

Щовечора ми посилали спостерігача, який слідкував за дорослими і попереджав про їхнє повернення. Тоді всі кидалися навтіки. Діти добігали кожен до свого острогу, стрибали одягнені в ліжка і вдавали, що сплять.

Адже для війни найкраща пора доби — ніч. У темряві крики переляканого ворога лунали гучніше, засідки вигравали у таємничості, а моя роль розвідниці набувала особливого сенсу світоча — на своєму коні, який йшов інохіддю, я відчувала себе живим смолоскипом. Я була не Прометеєм, я була вогнем, сама я маскувалась, але — о блаженство! — помічала, як скрадлива хода мого світила лишає на китайських стінах слід у безмежній пітьмі ночі.

Війна була найблагороднішою з ігор. Саме слово бриніло як скринька: щоб її відкрити, треба зламати замок, і тоді блиск коштовностей заграє на вашому обличчі — дублони, перли і коштовне каміння, але, насамперед, навіжене шаленство, розкіш ризику, мародерство, безконечний жах і, нарешті, діамант діамантів! — воля, свобода, яка свище у вухах і перетворює нас на титанів.

Подумаєш! Не виходити за межі гетто! Свобода не вимірювалася відведеними квадратними метрами. Свобода — це можливість, нарешті, бути самим собою. Більшого подарунка дітям, ніж забути про них на якийсь час, дорослі зробити не можуть.

Облишені китайською владою і батьківською опікою, єдиними особистостями на всю Китайську Народну Республіку були діти Сань Лі Тхунь. Це їх п'янило, наповнювало героїзмом і святою люттю.

Грати у щось інше, не у війну, означало б принизити власну гідність.

Саме цього Елена ніколи не хотіла розуміти.

Елена взагалі нічого не бажала розуміти.

З першого ж дня вона поводилася так, неначе вже все зрозуміла. До того ж, вона вміла бути переконливою. Мала власні переконання, але ніколи не прагнула їх доводити. Говорила мало, але зі зверхнім апломбом і вкрай безцеремонно.

— Не хочу грати у війну. Це не цікаво.

Я з полегшенням зітхнула, що таке богохульство прозвучало лише для моїх вух. Я зам'яла справу. Тільки б Союзники не могли подумати чого поганого про мою кохану.

— Ні! Війна — це чудо, — внесла я свою правку.

Вона вдала, що не чує. У неї був неабиякий дар вдавати, що не слухає.

Вигляд вона мала такий, наче ніхто і ніщо їй не потрібні.

Вона вела такий спосіб життя, буцімто її цілком задовольняє те, що вона найвродливіша, що має довгі коси.

У мене ніколи не було друга або подруги. Я про таке й не замислювалася. Навіщо вони б мені здалися? Мені було пречудово й у власній компанії.

Мені були потрібні батьки, вороги і соратники по зброї. Найменше я потребувала рабів і глядачів. Це питання мого статусу.

Ті, хто не належали до однієї з перелічених п’яти категорій, цілком спокійно могли б і не існувати.

Тим більше випадкові друзі.

У батьків були друзі. Це — люди, з якими вони зустрічалися, щоб разом розпивати алкогольні напої найфантастичніших кольорів. А то вони не могли пити їх без друзів!