Розділ «Роман та уривки з романів»

— Ваші помічники, — відповіли вони.

— Так, помічники, — тихо підтвердив господар.

— Як? — спитав К. — Ви мої давні помічники? То це вам я звелів їхати за мною, це на вас я чекав?

— Так, — сказали вони.

— Добре, — мовив K., трохи помовчавши, — добре, що ви приїхали. Проте, — додав він ще за хвилю, — ви дуже спізнилися, надто ви недбалі.

— Дорога була далека, — сказав один із них.

— Далека, — погодився K., — але ж я зустрів вас, як ви йшли з замку.

— Так, — сказали вони обидва, нічого не пояснюючи.

— А де інструмент? — спитав K.

— У нас його немає, — відповіли вони.

— Інструмент, який я вам довірив, — сказав К.

— У нас його немає, — знову відповіли вони.

— Ну що ви за люди! — мовив К. — Та ви хоч трохи розумієтесь на землемірстві?

— Ні, — відповіли вони.

— Але ж якщо ви мої давні помічники, то повинні розумітись на ньому, — сказав К. і підштовхнув їх, щоб вони заходили до шинку.

Вони сіли втрьох біля столика, К. посередині, а помічники — праворуч і ліворуч від нього, і взяли по кухлю пива. В залі, крім них, лише біля одного столу сиділи селяни, як і вчора ввечері.

— Важко мені з вами, — сказав K., вже вкотре порівнюючи обличчя своїх помічників. — Як мені вас розрізняти? У вас тільки ім'я неоднакове, а самі ви схожі один на одного, як… — Він затнувся і мимоволі додав: — Схожі, як дві гадюки.

Вони усміхнулися.

— Звичайно нас легко розрізняють, — ніби виправдовуючись, сказали вони.

— Вірю, — мовив K., — сам був свідком, але я дивлюся своїми очима й не можу вас розрізнити. Тому трактуватиму вас як одну людину і називатиму обох Артуром, один-бо з вас так і зветься. Часом не ти? — спитав він котрогось з помічників.