— У такому разі, — мовив K., — всі ті клієнти так само мали слушність, як і я. Це не переконає мене.
— А я й не хочу вас переконувати, — запевнив адвокат, — я тільки додам, що сподівався від вас глибшого розуму, ніж від решти, зокрема через те, що я дав вам змогу ближче познайомитись із природою правосуддя і своєю діяльністю, ніж решті клієнтів. А тепер мені доводиться бачити, що ви однаково не довіряєте мені. Для мене це дуже прикро.
Як принижується адвокат перед K.! Він геть-чисто забув про гідність, притаманну його становищу, хоч, здавалося, тут професійний гонор мав бути найчутливіший! Навіщо він так чинить? Адже він, здається, досить популярний адвокат, а крім того, ще й заможна людина, тож не повинен дуже побиватись як через втрату заробітку, так і через втрату клієнта. До того ж він хворий, і, певне, сам мав би подумати, що в нього відберуть роботу. А проте як цупко він учепився за K.! З якої речі? Може, це особисті зобов’язання перед дядьком або він справді вбачає в процесі К. щось незвичайне і сподівається відзначитись — чи то задля K., чи то — такої можливості теж не можна відкинути — чи то якогось приятеля з апарату правосуддя. З адвокатового обличчя годі щось вичитати, хоч як безцеремонно пильно придивлявся до нього К. Можна було б гадати, ніби адвокат із зумисною незворушністю чекає, як подіють його слова. Мовчання К. він вочевидь тлумачив як сприятливий знак для себе, бо заговорив далі:
— Ви, певне, помітили, що в мене чималенька домашня канцелярія, проте нема жодного помічника. А давніше було інакше, були часи, коли на мене працювали кілька молодих юристів, сьогодні працюю я сам. Причина криється в тому, що почасти змінилася сама моя адвокатська практика, я дедалі більше обмежувався такими судовими справами, як ваша, а почасти я сам набув куди глибших знань, працюючи з цими справами. Я пересвідчився, що нікому не можна доручати цієї роботи, якщо не хочеш нашкодити своїм клієнтам і завданню, яке береш на себе. Але постанова самому виконувати всю роботу мала й свої неминучі наслідки: я мусив відхиляти майже всі клопотання про судовий захист чиїхсь інтересів і приймав лише ті, що були мені до душі, — таж усюди, і навіть тут, по сусідству, є людці, ладні кинутись за кожною крихтою, яку я кину їм. До того ж від перенапруження я ще й захворів. Але всупереч усьому я про свою постанову не шкодую, хоч, може, навіть частіше відмовляв, коли звертались по мою адвокатську допомогу, ніж погоджувавсь, але оскільки процеси, які я вів, були мені близькі, я вважав, що за них слід безперечно братися, і мої зусилля винагороджувались успіхом. Колись у одному дописі я дуже гарно сформулював різницю між адвокатським захистом у звичайних судових справах і захистом у таких справах, як ваша. Так-от: у першому випадку адвокат веде свого клієнта по волосині аж до вироку, в другому — він одразу бере свого клієнта на плечі і несе його, не знімаючи, до вироку й навіть набагато далі. Оце й усе. Проте я висловився не зовсім точно, кажучи, буцімто ніколи не шкодував, узявшись до такої тяжкої праці. Якщо вона, як-от у вашому випадку, абсолютно невизнана, тоді, я, звісно, шкодую.
К. ці слова більше роздратували, ніж переконали. Він іще сподівався визначити з адвокатового голосу, що чекає на нього, якщо він відступить: невже знову лунатимуть самі заспокоєння, натяки, що робота над заявою посувається, що судовики стають прихильніші, а також на великі труднощі, які перешкоджають роботі, — одне слово, знову переказуватимуть давно знайоме і остогидле, щоб знову дурити К. облудними надіями й залякувати непевними погрозами. Ні, цьому треба нарешті покласти край, і К. запитав:
— А що ви робитимете, якщо право обстоювати мої інтереси й далі залишиться за вами?
Адвокат проковтнув навіть це образливе запитання й відповів:
— Далі посуватимусь у тому, що вже досі робив для вас.
— Я так і знав, — мовив K., — розмовляти довше нема сенсу.
— А я спробую ще раз, — провадив далі адвокат, немов те, що роздратувало К., стосувалось не K., а його. — Мені, наприклад, здається, що ви дійшли до хибної оцінки не тільки моєї юридичної допомоги, а й своєї поведінки внаслідок того, що до вас, дарма що ви звинувачений, ставились дуже добре, чи, коли висловлюватись точніше, недбало, начебто недбало. Але й таке ставлення мало свою причину: інколи краще, дарма що ти в кайданах, поводитись як вільний. Але я все ж хочу показати вам, як ставились до решти звинувачених, тоді, можливо, вам пощастить узяти собі якусь науку. Я от зараз запрошу Блока, відімкніть двері і сядьте отут біля тумбочки!
— З радістю, — погодився К. і зробив, як казав адвокат. К. завжди був ладен учитися. Аби про всяк випадок убезпечитись, він запитав іще раз: — Але ви зрозуміли, що я відмовляюсь від вашої допомоги?
— Так, — кивнув адвокат, — але ви, може, ще сьогодні зміните свою думку. — І він знову ліг, натягнув перину до самого підборіддя й повернувся до стіни. А тоді подзвонив.
Лені зайшла майже водночас із дзвінком і швидким поглядом намагалась дізнатися, що сталось; оскільки К. тихо сидів біля адвокатового ліжка, вона, здається, заспокоїлась. Усміхнувшись, кивнула йому головою, він незворушно дививсь на неї.
— Приведи Блока, — звелів їй адвокат. Замість вести Лені підійшла до дверей, гукнула: «Блоку! До адвоката!» — і прошмигнула, скориставшись тим, що адвокат лежав обличчям до стіни і нічим не переймався, до K., ставши позаду його стільця. Тепер вона заважала K., бо перехилилась через спинку і руками, проте дуже ніжно та обережно, гладила йому волосся та щоки. Зрештою К. спробував перешкодити Лені і схопив її за одну руку, дівчина шарпнулась кілька разів, але марно.
Тим часом Блок, ураз прибігши на крик, стояв перед дверима і немов міркував, чи треба йому заходити. Він підняв брови й схилив голову, наче слухаючи, чи не повторять наказ зайти до адвоката. К. міг би заохотити його, але вирішив остаточно розірвати не тільки з адвокатом, а й з усіма, хто був у цій квартирі, і через те й не ворухнувся. Лені також мовчала. Блок побачив, що його принаймні не виганяють, і навшпиньки, з напруженим обличчям, судомно зчепивши руки за спиною, зайшов до кімнати. Він навіть не зачинив за собою двері: ану ж раптом доведеться відступати? К. і не дививсь на нього, а знай поглядав на пишну перину, під якою годі було добачити адвоката, що присунувся до самої стіни. Аж тут почувся його голос.
— Блок тут? — запитав він. Це запитання наче вдарило Блока, що вже трохи підступив до адвоката, спершу в груди, а потім у плечі, він заточився, а тоді, низько схилившись, заціпенів і мовив:
— До ваших послуг.
— Чого ти хочеш? — запитав адвокат. — Ти тут непроханий.
— Хіба мене не кликали? — озвався Блок, запитуючи більше себе, ніж адвоката, підняв руки, немов боронячись, і був уже ладен пуститись навтьоки.
— Тебе кликали, — мовив адвокат, — але ти однаково непроханий. — А після паузи додав: — Ти тут завжди непроханий. — Відколи адвокат заговорив, Блок уже не дививсь на ліжко, а втупився очима в куток і тільки слухав, вигляд промовця, здавалося, засліплює його і йому несила підняти очі. Але навіть слухати було важко, бо адвокат говорив до і стіни, і то дуже тихо та швидко.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідання, романи, листи, щоденники» автора Франц Кафка на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Роман та уривки з романів“ на сторінці 52. Приємного читання.