Розділ «Роман та уривки з романів»

Дівчина, що й досі схилялася над хворим і саме розгладжувала простирадло під стіною, повернула голову і спокійнісінько відказала:

— Пане, бачите, що він хворий і не може говорити ні про які особисті справи.

Спокій дівчини становив разючий контраст із розгніваним дядьком, що йому спершу неначе аж заціпило, проте невдовзі слова знову лились розбурханим потоком. Дівчина, певне, повторила останні дядькові слова задля зручності вислову, проте неупередженому спостерігачеві вони могли видатись глумом, і дядько, звісно, підскочив мов ужалений.

— Кляте дівчисько! — загорлав він, проте від люті та збудження його крик був досить нерозбірливий. К. перелякався, хоча й сподівався чогось такого, і підбіг до дядька з наміром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дівчиною підвівся на ліжку хворий, дядько похмуро скривився, ніби ковтнув щось огидне, і сказав уже спокійніше: — Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав. А тепер, будь ласка, ідіть!

Дівчина випросталась коло ліжка, всім тілом обернувшись до дядька, і К. здалося, ніби він помітив, як вона погладила адвокатові руку.

— При Лені можна казати все, — озвався хворий, і в його голосі безперечно вчувалось наполегливе прохання.

— Ідеться не про мене, — пояснив дядько, — ця таємниця не моя. — І він обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми він, власне, й не мав.

— Про кого ж тоді йдеться? — запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки.

— Мого небожа, — відповів дядько, — я от привів його з собою. — І він представив: — Прокурист Йосиф К.

— Ox, — куди жвавіше вимовив хворий, простягаючи руку K., — вибачте, я й не помітив вас. — Лені, вийди, — звернувся він до дівчини, що вже й не боронилась, і подав їй руку, немов у них попереду була довга розлука. — Отже, ти, — нарешті заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свій норов, підступив трохи ближче, — прийшов не провідати хворого, а в справах. — Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, він увесь час спирався на один лікоть, що, певне, потребувало значних зусиль, і повсякчас смикав себе за пасмо посередині бороди.

— Відколи та відьма вийшла, тобі наче й здоров’я додалося, — зауважив дядько і пошепки додав: — Б’юсь об заклад, вона підслухає! — Дядько метнувсь до дверей, але там не було нікого, він повернувся, зовсім не розчарований, тільки трохи, правда, пригнічений, немов відсутність підслухачки свідчила про ще більшу підступність.

— Ти просто її не знаєш, — сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, він хотів наголосити, що їй не потрібен захист. Але потім заговорив куди люб’язнішим тоном: — Що стосується справи твого шановного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби мені вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили мені забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моєї сили не стане, можна звернутись до когось іншого. Як по щирості, я так зацікавився цією справою, що мені, певне, було б несила зректися бодай малої участі в ній. Якби моє серце не витримало, я принаймні мав би поважну причину відмовитись.

К. навряд чи зрозумів бодай одне слово з цієї промови і подивився на дядька, наче шукаючи в нього пояснень, але той зі свічкою в руках сидів на тумбочці, з якої вже поскидав на килим пляшечки з ліками, кивав головою на кожне адвокатове слово, з усім був згоден і вряди-годи поглядав на К., очима вимагаючи такої самої згоди й від нього. Може, дядько ще раніше розповів адвокатові про процес? Але ж це неможлива річ, події сьогоднішнього вечора засвідчували якраз протилежне.

— Не розумію… — нарешті видушив К.

— А може, це я вас не розумію? — запитав адвокат, не менш здивований і збентежений, ніж К. — Я, напевне, трохи поквапився. Про що ви хочете зі мною говорити? Мабуть, про свій процес?

— Звичайно, — відповів дядько й запитав K.: — Чого ж ти тоді хочеш?

— Гаразд, але звідки ви знаєте про мене й мій процес? — не міг вийти з дива К.

— Ах, ось воно що! — засміявсь адвокат. — Я ж таки адвокат, я кручусь поміж судовців, там розмовляють про різні процеси, і найпомітніші з них, надто коли йдеться про небожа мого приятеля, залишаються в пам’яті. Тут нема чого дивуватись.

— Чого ж ти тоді хочеш? — знову запитав К. дядько. — Ти такий неспокійний.

— Ви знаєтеся з судовцями? — запитав К.