Розділ «Роман та уривки з романів»

У віконечку в дверях показались великі чорні очі, якусь мить дивились на обох гостей і зникли, двері, проте, не відчинились. Дядько і К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив оті очі.

— Нова служниця, що боїться чужих, — пояснив дядько й подзвонив іще раз. Знову з’явились очі, тепер вони видавалися дуже засмучені, але, можливо, то була лиш ілюзія, породжена полум’ям відкритої газової лампи, що, майже не даючи світла, з гучним сичанням горіла поблизу їхніх голів.

— Відчиніть! — гукнув дядько і вгатив кулаком по дверях. — Я приятель пана адвоката!

— Пан адвокат хворий, — почулося десь позаду. Ті слова якнайтихіше прошепотів добродій у халаті, що стояв у дверях на іншому кінці коротенького коридору. Розгніваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:

— Хворий? Кажете, він хворий? — і загрозливо ступив уперед, немов сам той добродій був хворобою.

— Вам уже відчинили, — проказав добродій, показуючи на адвокатові двері, підібрав поли халата і зник. Двері й справді були відчинені, молоденька дівчина — К. знову побачив темні, трохи банькаті очі — в довгому білому фартусі стояла в передпокої й держала в руці свічку.

— Наступного разу швидше відчиняйте! — звелів дядько замість привітання, тим часом як дівчина легенько вклонилася. — Йосифе, ходімо, — звернувся він потім до K., що поволі обминав дівчину.

— Пан адвокат хворий, — похопилась дівчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далі розглядав дівчину, що тим часом відвернулась, замикаючи надвірні двері; в неї було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тільки бліді щоки і підборіддя, а й скроні та чоло.

— Йосифе! — знову гукнув дядько, а потім запитав дівчину: — В нього серцевий напад?

— Мабуть, так, — мовила дівчина, що вже встигла вийти зі свічкою наперед і відчинити двері кімнати. В кутку, куди світло свічки ще не доходило, на ліжку підвелося чиєсь обличчя з довгою бородою.

— Лені, хто прийшов? — запитав засліплений свічкою адвокат, не роздивившись гостей.

— Альберт, твій давній приятель, — відповів дядько.

— Ах, Альберт, — протягнув адвокат і дозволив собі впасти на подушки, немов для цих відвідин уже не було потреби прикидатись.

— Невже тобі справді так погано? — запитав дядько й сів на край ліжка. — Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як і всі попередні.

— Можливо, — стиха промовив адвокат, — але мені ще ніколи не було так зле. Мені важко дихати, я зовсім не сплю і щодня підупадаю на силі.

— Отже, — мовив дядько і величезною рукою міцно насадив бриля на коліно, — твої справи кепські. Тебе хоч доглядають як слід? Тут так похмуро, так темно. Ох, скільки минуло часу, як я був у тебе востаннє, але тоді здавалось, ніби тут веселіше. Та й твоя служниця, здається, не дуже привітна, — чи це вона, може, прикидається?

Дівчина й досі стояла зі свічкою біля самих дверей; як можна було визначити з її непевного погляду, вона дивилася скорше на К., ніж на дядька, дарма що той говорив тепер про неї. К. зіперся на стілець, підсунувши його ближче до дівчини.

— Коли людина така хвора, як я, — казав адвокат, — їй потрібен спокій. Для мене ця кімната не похмура. — І після невеличкої паузи додав: — А Лені дбає про мене добре, молодець.

Проте дядька ці слова не переконали, він вочевидь був упереджений проти служниці і, хоч і не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона підійшла до ліжка, поставила свічку на тумбочку, схилилась над хворим і, поправляючи подушки, шепотілася з ним. Дядько, незважаючи на хворого, підвівся і став походжати позаду служниці, і К. не здивувався б, якби він схопив її ззаду за одяг і відтягнув від ліжка. Сам К. спокійно приглядався до всього, адвокатова неміч була йому навіть на руку: він нічого не міг протиставити тій ревності, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадів, побачивши, як і без його зусиль ця ревність угамувалась. Дядько знову заговорив, певне, тільки на те, щоб образити дівчину:

— Панно, будь ласка, залишіть нас на хвилину, мені треба поговорити з приятелем про особисті справи.