Розділ «Оповідання»

Несподівана прогулянка

Увечері, коли ти остаточно, здавалося б, вирішив лишитися вдома, накинув халат, сидиш після вечері за освітленим столом і взявся за таку роботу чи таку гру, після якої зазвичай лягаєш спати, коли погода за вікном така похмура, що виходити з дому й на думку не спаде, коли ти прочапів за столом уже так довго, що, якби зараз устав і пішов, непомалу всіх здивував би, коли вже й на сходах темно, і вхідні двері внизу замкнені, а ти, попри все це, зненацька невдоволено підводишся, міняєш халата на піджак, відразу виявившись одягненим для вулиці, заявляєш, що маєш вийти, й, хутко попрощавшись, так і робиш, чим викликаєш у домашніх більше чи менше — залежно від того, наскільки поквапно ти причинив за собою двері, — роздратування, коли надворі ти опановуєш себе й усе твоє тіло відгукується на цю вже неочікувану свободу, яку дістало від тебе, особливою жвавістю, коли відчуваєш, що одним цим рішенням мобілізував усю свою рішучість, на яку тільки здатний, коли виразніше, ніж будь-коли, усвідомлюєш, що маєш-бо більше снаги, ніж потреби, щоб легко здійснити й витримати щонайрізкішу переміну, й коли ти поквапно простуєш отак довгими вулицями, тоді на цей вечір ти цілком забуваєш про власну сім’ю, вона стає чимось ілюзорним, а сам ти набуваєш надзвичайно чітких, різко окреслених рис і, щосили підганяючи себе, підносишся до свого істинного образу.

Ще виразніше все це відчуваєш, коли такої пізньої вечірньої пори навідаєш товариша — поглянути, як ведеться йому.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Повернення додому

Ви лишень погляньте, яке переконливе повітря після грози! У моїх очах постають власні заслуги й беруть наді мною гору, хоч опору я й не чиню.

Я крокую, і мій темп — то темп цього боку вулиці, цієї вулиці, цього кварталу. Я з цілковитим правом відповідаю за кожен стук у двері, по столу, за всі тости на застіллях, за закохані пари в ліжках, у каркасах новобудов, притиснені до стін у темних завулках, на канапах борделів.

Я оцінюю власне минуле, порівнюючи його з власним майбутнім, але те й те, як на мене, — чудове, віддати перевагу я не можу ні одному, ні другому, і лише мимоволі засуджую несправедливість Провидіння, такого прихильного до мене.

Аж ступивши до своєї кімнати, я стаю трохи замислений, хоч нічого такого, про що варто було б замислитись, мені, поки я підіймався сходами, на думку й не спало. Не дуже допомагає й те, що я навстіж розчиняю вікно й що десь у парку ще грає музика.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Відмова

Коли мені трапляється вродлива дівчина і я прошу її: «Зроби ласку, ходімо зі мною», — а вона мовчки йде своєю дорогою, то цим хоче сказати:

«Ти — не герцог з гучним ім’ям, не широкоплечий американець, в якого очі примружені, душа розхристана, статура індіанця, а шкіра овіяна вітрами з річок та лугів обабіч них: ти не вирушав у мандри до великих озер і по них, хоч я й сама не знаю, де вони. Тож я й питаю: навіщо мені, вродливій дівчині, йти з тобою?»

«Ти забуваєш, що не катаєшся вулицями, плавно погойдуючись, в автомобілі; не бачу я, щоб тебе правильним півколом супроводжував почет — затягнені в костюми чоловіки, які, бурмочучи, хвалять тебе й благословляють; перса твої зграбно сховані в корсеті, але за цю стриманість винагороджують себе твої стегна й литки; ти ходиш у плісированій сукні з тафти — такими сукнями ми всі до одного захоплювалися минулої осені; й усе ж таки ти — носячи на собі цю небезпеку для життя — іноді всміхаєшся».

«Так, обоє ми маємо рацію, і щоб нам цього незаперечно не усвідомлювати, розійдімося ліпше по домівках нарізно, гаразд?»

(Переклав Олекса Логвиненко)

Колоди

Бо ми — наче ті колоди на снігу. Враження таке, ніби вони гладенькі, досить лише їх легенько штовхнути — і вони покотяться. Таж ні, не вийде, вони ж бо міцно примерзли до землі. Але знаєш, навіть це — також тільки враження.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Із збірника «Сільський лікар»