Розділ «Серсея»

Вони подолали шлях крізь Світличну Палату під кольоровими кулями олив’яного скла; королева міцно тримала Томенову руку в своїй. З боків їх оточували Трант і Кіптюг, чиї мокрі корзна спливали водою на підлогу, де назбиралися цілі калюжі. Верховний септон крокував поволі, спираючись на патерицю з оберіг-дерева, увінчану кришталевою кулею. Його супроводжувало семеро Превелебних, виблискуючи вбраннями зі срібнотканого альтембасу. Томен був одягнений у золоту парчу під соболиною делією, королева мала на собі стару сукню чорного оксамиту з горностаєвою облямівкою. Нову замовляти не було часу, а ту саму, яку вона носила по Джофрі, вдягати знову було годі й думати — так само, як ту, в якій вона ховала Роберта.

«Ну хоч по Тиріонові ніхто не вимагатиме від мене жалоби. До його поминок я вдягнуся у кармазиновий шовк та золоту парчу, а в волоссі матиму рубіни.» Нещодавно вона видала наказ: хто принесе їй голову карлика, той отримає княжий титул — хай з якого хамського роду походить. Круки донесли обіцянку до всіх кутків Семицарства; скоро звістка перетне вузьке море, досягне Дев’яти Вільних Міст і земель за ними. «Хай Біс тікає хоч до країв землі. Від мене — не втече.»

Королівська хода проминула внутрішні двері до склепінчастого серця Великого Септу, рушила широким проходом — одним із семи, що зустрічалися під головною банею. Праворуч і ліворуч високородні жалобники ставали на коліна, коли їх проминали король та королева. Присутні були батькові значкові пани, а також лицарі, що билися за князя Тайвина у півсотні битв. Побачивши їх, королева трохи зміцніла серцем. «Все-таки я не зовсім позбавлена друзів.»

Під високою банею Великого Септу зі скла, золота і кришталю на східчастому мармуровому підвищенні простяглося тіло князя Тайвина Ланістера. Коло його голови стояв на варті Хайме, єдиною здоровою долонею стискаючи руків’я довгого обіручного меча, вістря котрого стояло на підлозі. Кирея з каптуром на ньому була біла, наче щойно впалий сніг; ланки довгої кольчуги прикрашали перломутер та золото. «Князь Тайвин хотів бачити його у ланістерівському золоті та кармазині, — подумала вона. — Батька завжди сердив білий колір на Хайме.» А ще брат знову вирощував бороду; щелепу та щоки його вкривала жорстка стерня, надаючи обличчю грубого та неохайного вигляду. «Хоч би почекав, поки батькові кістки впокояться під Скелею.»

Серсея провела короля угору трьома невисокими сходинками, де він мав стати на коліна коло померлого. В очах у Томена стояли сльози.

— Плач тихо, — мовила королева, нахилившись до сина. — Ти король, а не скигливе дитя. Тебе бачить твоє панство.

Хлопчик змахнув сльози з очей тилом долоні. Очі він мав материні — смарагдово-зелені, великі та яскраві, такі самі, як у Хайме в Томеновому віці. Брат її завжди був таким гарненьким хлопчиком… але лютим і завзятим, справжнім левеням — як згодом Джофрі. Королева обійняла Томена і поцілувала його золоті кучері. «Скількох речей він має ще в мене навчитися: як правити державою, як убезпечити себе від ворогів…» А надто коли деякі з тих ворогів стоять навколо просто зараз, прикидаючись друзями.

Сестри-мовчальниці вбрали князя Тайвина мовби на якусь вирішальну битву. Він мав на собі найкращу свою панцирну броню; важку крицю вкривала темна полива, на рукавицях, поножах та панцирі звивалися візерунки золотого карбу. Нараменні бляхи панцира були зроблені у подобі променистих сонць, на кожному плечі напружилася для стрибка золота левиця, а лев з гривою вінчав шолом, покладений коло голови. На грудях лежав меч у визолочених піхвах, прикрашених рубінами; руків’я стискали руки в кольчужних рукавицях, так само визолочених. «Навіть по смерті його обличчя зберігає шляхетність. Якби ж не вуста…» Кутики батькового рота злегка піднялися угору, додаючи обличчю якихось потаємних веселощів. «Такого не має бути.» Вина, певно ж, лежала на Пицелі: саме він мав розказати сестрам-мовчальницям, що князь Тайвин Ланістер ніколи не посміхався. «З цього Пицеля стільки користі, як із сосків на панцирі.» Ледве помітна усмішка чомусь робила князя Тайвина менш суворим, менш загрозливим. А ще ж заплющені очі… очі її батька завжди змушували людей бентежитися — світло-зелені, майже самосвітні, поцятковані золотом. Ті очі дивилися тобі просто всередину, бачили, який ти слабкий, потворний і нікчемний у глибинах свого серця. «Коли він дивився на когось, той завжди це розумів.»

Непроханим повернувся спогад про бенкет, облаштований королем Аерисом на честь першого приїзду Серсеї до двору. Вона тоді була малим дівчам, зеленим, наче літня трава. Старий Добромир патякав про підвищення чопового мита, коли князь Рикер зауважив:

— Якщо нам треба більше золота, хай його милість посадить князя Тайвина на нічний горщик, та й по тому.

Аерис зі своїми підлабузниками зареготав уголос, а батько втупив очі у Рикера над келихом вина і не відводив погляду ще довго після того, як згасли останні смішки. Рикер відвернувся, повернув погляд на місце, зустрів батькові очі, спробував не зважати, перехилив кухоль пива і посунув з палати, геть почервонілий, розчавлений поглядом непорушних очей.

«Очі князя Тайвина заплющилися навіки, — подумала Серсея. — Тепер йолопи щулитимуться під моїм поглядом, лякатимуться моїх очей. Бо я — того самого левиного роду.»

У септі панував напівморок — адже знадвору небо було сіре та похмуре. Якби дощ нарешті ущух, сонце впало б досередини крізь підвішені кришталі та вбрало б мертве тіло веселками. Князь Кастерлі-на-Скелі заслуговував на веселки. Він був великою, видатною людиною. «Але я стану величнішою. За тисячу років від сього дня, коли маестри писатимуть про наш час, панотця згадуватимуть лише як батька королеви Серсеї.»

— Матінко, — смикнув її Томен за рукав. — Що це так гидко смердить?

«Пан батечко.»

— Смерть.

Вона теж відчула пахощі — легкий шепіт гниття і розкладу, що викликав бажання зморщити носа. Але Серсея не зважала. Семеро септонів у срібних рясах стояли позаду поховального помосту, благаючи Вишнього Батька судити князя Тайвина по правді та справедливості. Коли вони скінчили, сімдесят сім септ зібралися перед вівтарем Матері та заходилися співати їй, прохаючи милосердя. Томен уже совався нетерпляче, і королевині коліна теж почали скніти. Вона глянула на Хайме; її близнюк стояв, наче його вирізьбили з каменю, і не відповів на її погляд.

Далі від тіла, коло лав, стояв на колінах її дядько Кеван зі згорбленими плечима, а з ним поруч — його син. «Лансель виглядає гірше за мого мертвого батька.» Маючи лише сімнадцять років віку, на вигляд він здавався сімдесятирічним дідом: сірі запалі щоки не ховали обрисів черепа, очі закотилися углиб, волосся стало біле та крихке, наче крейда. «Як Лансель може жити, якщо Тайвин Ланістер помер? Невже боги геть з’їхали з глузду?»

Князь Гиліс кашляв гірше, ніж зазвичай, і вкривав носа клаптем червоного шовку. «Він теж чує сморід.» Великий маестер Пицель заплющив очі. «Якщо він заснув, то клянуся богами: накажу дати йому батогів.» Праворуч від тіла стояли на колінах Тирели: князь на Вирії, його бридка матуся і занудлива дружина, син Гарлан та дочка Маргерія. «Королева Маргерія» — нагадала вона собі; удова Джофа, майбутня дружина Томена. Ззовні Маргерія була дуже схожа на свого брата — Лицаря Квітів. Серсеї стало цікаво, чи не поділяють вони з братом ще чогось спільного. «Наша трояндочка тримає при собі чимало гарненьких дівчат — удень і вночі.» Дівчата і зараз стояли поруч — мало не тузінь. Серсея вивчала їхні обличчя і питала себе: «Яка з них найбоягузливіша? Яка найрозпусніша? Котра найбільше жадає прихильності? Хто має найдовшого язика?» Все це конче треба з’ясувати.

Коли переспіви нарешті скінчилися, королеві аж полегшало. Пахощі від батькового трупу, здавалося, посилилися. Більшість жалобників мала чемність прикидатися, що нічого не помічає, але Серсея побачила, як дві з сестер панни Маргерії зморщили свої дрібненькі тирелівські носики. Поки Серсея з Томеном поверталися назад проходом, королеві почулося, як хтось пробурмотів «наче засраний нужник» і гигикнув… та коли вона повернула голову подивитися, хто це такий дотепний, то побачила самі лише невиразні погляди з урочисто-похмурих облич. «Вони б ніколи не насмілилися глузувати з живого батька. Самим лише поглядом він обертав їхні тельбухи на рідку юшку.»