Розділ «Семвел»

— Аемон сам би поїхав до неї, якби мав силу. Він хотів, щоб ми послали до неї маестрів — радити, захищати, безпечно доправити додому.

— Та невже? — Архімаестер Марвин здвигнув плечима. — То може, воно й добре, що він помер, не діставшись Старограду. Інакше сірі вівці мусили б його убити, а потім, як добрі дідусі, побивалися б за ним, заламуючи зморшкуваті рученята.

— Убити? — вразився Сем. — За віщо?

— Якщо я тобі скажу, то вони й тебе уб’ють. — Марвин вишкірився зловісною посмішкою; між зубів у нього стікав червоний сік кислолисту. — Як гадаєш, хто закатрупив останніх драконів? Зацні й хоробрі драконоборці з мечами? — Архімаестер сплюнув. — У світі, який будує Цитадель, немає місця для чаклунства, пророцтв, скляних свічок… не кажучи вже про драконів. Запитай себе, чому Аемонові Таргарієну дозволили змарнувати життя на Стіні, хоча за правом його б мали піднести до архімаестра. З-за крові та родоводу — ось чому. Вони не могли йому довіряти. І я теж не можу.

— Що ви зробите? — запитав Алерас-Сфінкс.

— Завіюся аж до Невільницької затоки замість Аемона. Корабель-лебідь, що привіз нам Смертяного, саме згодиться. Не маю сумніву, що й сірі вівці надішлють галерою свою людину. Але з добрим вітром я маю бути там першим.

Марвин знову зиркнув на Сема і насупився.

— А ти… ти лишайся тут і викуй собі ланцюга. На твоєму місці я б поквапився. Настане час, коли в тобі матимуть потребу на Стіні.

Він обернувся до блідого послушника.

— Знайди Смертяному суху келію. Він спатиме тут і поратиме круків разом із тобою.

— А-а-а-ле, — забелькотів Сем, — інші архімаестри… великий підстолій… що я їм скажу?

— Розкажи, які вони мудрі та добрі. Розкажи, що Аемон наказав тобі віддатися до їхніх рук. Розкажи, що завжди мріяв, як одного дня тобі дозволять носити ланцюга і служити заради спільного добра, що служба — то найвища честь, а покірність — найвища чеснота. Але не згадуй про драконів чи пророцтва, якщо тобі не до смаку трохи отрути в кашу на сніданок.

Марвин зірвав засмальцьовану шкіряну кирею з кілочка у стіні й ретельно зав’язав її шворки на шиї.

— А ти, Сфінксе, наглянь за ним.

— Нагляну, — пообіцяв Алерас, проте архімаестер уже зник. Знизу чувся тупіт його чобіт сходами.

— Куди це він? — зачудувався Сем.

— До пришибів. Маг із тих людей, що часу не марнують, — посміхнувся Алерас. — Мушу зізнатися, наша зустріч, Семе, не була випадковою. Маг надіслав мене забрати тебе, перш ніж ти потрапиш до Теобальда. Він знав, що ти прийдеш.

— Звідки?

Алерас кивнув на скляну свічку. Сем якусь мить роздивлявся дивне бліде полум’я, потім змигнув і відвернувся. За вікном темнішало.

— Під моєю келією в західній башті є одна вільна. Сходи звідти ведуть просто до помешкань Вальграва, — мовив блідий юнак. — Відтам відкривається чудовий краєвид з Медовухою. Якщо тобі не заважає крякання круків. Годиться?