Розділ «Серсея»

— Ні, — мовив верховний септон.

Єдине коротке слово подіяло, наче цебро холодної води в обличчя. Серсея блимнула очима, спалахнула гнівом, тоді трохи вгамувалася.

— Пана Ознея триматимуть під надійною вартою, обіцяю вам!

— Його і тут стережуть надійно. Ходімо, я вам покажу.

Серсея відчула на собі очі Седмиці — з жаду, малахіту, оніксу — і тілом зненацька пробіг крижаний холодок остраху. «Та я ж королева, — сказала вона собі. — Донька князя Тайвина.» І неохоче пішла услід.

Пан Озней знайшовся недалечко. У келії було темно, вхід замикали важкі залізні двері. Верховний септон видобув ключа, відчинив їх та узяв зі стіни смолоскипа, щоб освітити келію.

— Прошу, ваша милосте. Я після вас.

Всередині на двох важких залізних ланцюгах зі стелі висів голий Озней Кіптюг. Судячи з вигляду, його шмагали канчуками. Найгірша доля випала спині та плечам, майже позбавленим шкіри. Але й на ногах та сідницях перехрещувалося безліч кривавих рубців.

Королева ледве не зомліла від побаченого. Нажахана, вона обернулася до верховного септона:

— Що ви накоїли?!

— Ми ретельно дошукувалися правди.

— Він сказав вам правду! Він сам прийшов, з власної волі, і сповідав усі гріхи!

— О так. Сповідав. Я, ваша милосте, чув багато сповідей, та вперше бачив, щоб людина так радісно і завзято визнавала за собою найжахливіші злочини.

— Ви били його батогами!

— Без болю не буває каяття. Грішному не можна лишатися непокараним — так я сказав панові Ознею. Найближчим до богів я почуваюся саме тоді, коли мене шмагають за мої власні провини… хай навіть найтемніші гріхи мої геть не такі чорні, як учинені цим шляхетним лицарем.

— А-але, — бризкнула королева слиною, — ви ж проповідуєте милосердя Матері!…

— Пан Озней скуштує її солодкого молока у житті наступнім, вічнім. Писано-бо в «Семикутній зірці», що гріхи належить пробачати, а злочини — карати. Озней Кіптюг винуватий у зраді та вбивстві. А кара за зраду — смерть.

«Це ж лише божий жрець, жалюгідний святенник, він не може так чинити!»

— Але Святій Вірі не належить право карати людину на смерть, хай які тяжкі її провини!

— Хай які тяжкі її провини, — повільно повторив верховний септон, наче зважуючи слова. — Дивно, ваша милосте, але що старанніше ми застосовували кару, то чудернацькіше виглядали провини пана Ознея. Тепер він переконує нас, що ніколи не торкався Маргерії Тирел. Хіба не так, пане Ознею?