Розділ «Діва у вежі»

— Я можу сказати Мирцелі, що їй говорити, але навіщо це мені?

Хмара гніву промайнула батьковим обличчям.

— Застерігаю тебе, Аріано: мені уривається терпець.

— Застерігаєте мене? — «Я вже не дивуюся, батечку.» — Отакої! До князя Тайвина та усіх Ланістерів ви завжди мали поблажливість Баелора Блаженного. Не те що до рідної дитини.

— Ти плутаєш терплячу обачливість з поблажливістю. Я наближував падіння Тайвина Ланістера від того дня, коли мені розповіли про Елію та її дітей. Я плекав надію позбавити його всього, що йому миле та любе, перш ніж убити… але його син-карлик відібрав у мене цю втіху. Втім, дещо мене розрадила думка, що Ланістер помер наглою смертю від руки покруча, якого сам і породив. Та нехай. Князь Тайвин виє у смертних муках пекла… де скоро тисячі приєднаються до нього, якщо твоя необачність призведе до війни. — Батько скривився, наче його боляче вкололо саме слово. — Адже ти цього хотіла?

Але князівну не так легко було схилити.

— Я хочу звільнення моїх сестер у перших! Я хочу помсти за дядька. Я хочу свої права!

— Твої… права?

— Дорн!

— Ти матимеш Дорн, коли я помру. Невже тобі вже кортить позбавитися мене?

— Це питання я мала б звернути до вас, пане батьку. Ви багато років намагалися позбавитися мене.

— Це неправда.

— Неправда? Може, спитаємо мого брата?

— Тристана?

— Квентина!

— Чому його?

— А де він?

— У війську князя Крицака на Кістяному шляху.

— Ви добре вмієте брехати, пане батьку, годі казати. Навіть оком не змигнули. Квентин поїхав до Лису!

— Чого це ти таке надумала?