Розділ «Серсея»

— Не здумайте мені тут проповіді читати, — попередила королева. — Господарі бурдеїв скаржаться, і то недарма.

— Чому праведні мають дослухатися до скарг грішних?

— Бо грішні наповнюють скрині королівської скарбниці! — відрізала королева. — Їхня грошва дозволяє мені платити моїм золотокирейникам і будувати галери для оборони наших берегів. Торгівлю теж не можна скидати з рахунку. Якщо у Король-Березі не буде бурдеїв, кораблі підуть до Сутіндолу чи Мартинова. Його пресвятість обіцяв мені мир на вулицях. Хвойди сприяють мирові. Простолюддя, позбавлене хвойд, вдається до ґвалтування. Відтепер нехай його пресвятість обмежиться проповідями у храмі — бо саме там їхнє місце!

Королева чекала щось почути від князя Гиліса, та замість нього з’явився, жалісно скрививши посіріле обличчя, великий маестер Пицель і повідомив, що Росбі конче заслаб — не може підвестися з ліжка.

— Сумно казати, але на мій острах, князь Гиліс скоро приєднається до своїх зацних пращурів. Нехай Батько подарує йому правий суд.

«Якщо Росбі помре, Мейс Тирел і мала королева знову пхатимуть мені на голову свого Гидкого Гарта.»

— Князь Гиліс кашляв при цьому дворі багато років, не думаючи помирати! — обурилася Серсея. — Він прокашляв половину Робертового царювання і все Джофріне від першого дня до останнього. Якщо він зараз помирає, то лише тому, що хтось зичить йому смерті.

Великий маестер Пицель нестямно блимнув очима.

— Перепрошую, ваша милосте? Але х-хто бажає князеві Гилісу смерті?

— Можливо, його спадкоємець. — «Або мала королева.» — Якась жінка, ображена ним свого часу. — «Маргерія, Мейс, Колюча Королева, чом би й ні? Гиліс стоїть їм на заваді.» — Старий ворог. Новий ворог. Ви.

Старий пополотнів.

— В-в-ваша милість зізволять жартувати. Я… я дав його вельможності проносне, пустив кров, полікував припарками та настоянками… від «туману» його трохи попустило, «солодкий сон» полегшив напади кашлю, але тепер князь вихаркує разом з кров’ю шматочки легенів. Боюся…

— Мені байдуже! Повертайтеся до князя Гиліса і повідомте, що я не даю йому королівського дозволу померти.

— Воля вашої милості, — відповів Пицель і поспіхом відкланявся.

Прохачі з’являлися знов і знов — кожен наступний нудніший за попереднього. Того вечора, коли нарешті зник останній, і вона змогла з’їсти просту вечерю з власним сином, королева сказала йому:

— Томене… коли проказуєш молитву, перш ніж лягти спати, подякуй Матері та Батькові за те, що ти досі дитина. Бути королем — тяжка праця. Слово даю, вона тобі не сподобається. Тебе дзьобатимуть з усіх боків, наче зграя гайвороння — і кожна тварюка жадатиме шматочка твоєї плоті.

— Так, матінко, — сумно проказав Томен.

Серсея знала, що мала королева розповіла йому про пана Лораса. Пан Озмунд казав, що малий плакав. «Він ще молодий. Коли досягне Джофового віку, то й не згадає, який той Лорас був на обличчя.»

— Хай би дзьобали, я не проти, — зненацька мовив він. — Мені б незле було щодня ходити з вами до двору і слухати, що відбувається. Маргерія говорить…

— Забагато вона говорить! — визвірилася Серсея. — Така спокуса — наказати вирвати їй язика гарячими обценьками!