Розділ «Наскочник»

Свіжий вітер приємно холодив обличчя; в горлянці буяла шалена спрага. Після битви Віктаріонові завжди кортіло випити вина. Він лишив Нута старшим на чардаку і пішов униз. У тісній бесіді коло стерна він знайшов свою смаглявку мокрою та охочою — напевне, битва їй теж розігріла кров. Віктаріон узяв її двічі, майже без перерви. Коли він скінчив, її грудьми, стегнами та животом розмазалася кров — його кров, від порізу в долоні. Смаглявка змила її кип’яченим оцтом.

— Придумав він непогано, гудити не буду, — казав великий керманич, поки вона стояла на колінах, пораючись. — Тепер Мандер відкритий для нас, як за старих часів.

То була річка повільна, широка, лінива, але зрадлива — з численними мілинами та водокрутами. Більшість морських суден не зважувалися запливати за Вирій, але лодії сиділи мілко і досягали угору течією аж до Лихомостя. За днів давно минулих залізяни зухвало ходили річковим шляхом, плюндруючи й беручи здобич на Мандері та його притоках… доки зеленорукі королі не озброїли рибалок на чотирьох малих острівцях коло гирла Мандера і не зробили їх своїм річковим щитом.

Відтоді промайнуло дві тисячі років, але у вартових вежах уздовж скелястих берегів сиві старці досі пильно чатували море за звичаями минулого. Помітивши лодії на виднокраї, старі запалювали сторожові вогні; тоді від скелі до скелі, від острова до острова біг тривожний заклик. «Ґвалт! Ворог! Наскочники! Розбій!» Коли рибалки й рільники бачили на високих вершинах вогні, то кидали тенета і плуги, брали до рук сокири і мечі. З замків виступали князі, а з ними — лицарі та служивий люд. Ревли бойові роги понад водами від Зеленощита до Сірощита, від Дубощита до Південь-Щита, і лодії вислизали з укритих мохом сховищ по берегах, і зблискували під сонцем весла, і поспішала берегова варта через протоки, щоб закоркувати Мандер, а наскочників на ньому вистежити й виловити на лиху долю.

Еурон вислав Торвольда Бурозуба та Рудого Весляра вгору Мандером з тузнем швидких лодій, щоб володарі Щитових островів кинулися за ними навздогін. І коли морем нарешті прибула головна залізна потуга, самі острови лишилася боронити лише жменя вояків. Залізняки накотили з вечірнім припливом, ховаючись від старечих очей у вартових вежах за сяйвом західного сонця — аж доки не стало пізно. Вітер дмухав у спину — як і впродовж усього шляху зі Старого Вику. На кораблях шепотілися, що до вітру доклали рук Еуронові чаклуни, що Вороняче Око піддобрився до Буребога кривавою жертвою. Бо як інакше насмілився б він запливти так далеко на захід замість скрадатися вздовж берегів, як велося від дідів-прадідів?

Залізяни витягли лодії на кам’янисті береги й ринули в лілові сутінки зі сталлю в руках. Дотоді на верхівках скель уже палали вогні, але майже нікого не лишилося, щоб здійняти зброю на їхній заклик. Сірощит, Зеленощит і Південь-Щит упали ще до сходу сонця. Дубощит протримався довше на пів-доби. А коли вояцтво Чотирьох Щитів покинуло погоню за Торвольдом і Рудим Веслярем та повернулося униз річкою, в гирлі Мандера на них чекав Залізний Флот.

— Все так і вийшло, як казав Еурон, — розповідав Віктаріон смаглявці, поки та перев’язувала йому рани лляним полотном. — Напевне, чаклуни наворожили.

Квелон Покір пошепки переповів йому, що Вороняче Око на своїй «Тиші» має аж трьох: чудернацьких, моторошних, але перетворених на покірних рабів.

— Щоб вигравати битви, йому досі потрібен я, — бурчав Віктаріон. — З ворожбитів, мабуть, є користь, але вороги перемагаються кров’ю та залізом.

Від оцту рана заболіла ще сильніше. Віктаріон відштовхнув жінку, стиснув кулак і скривився.

— Неси вина.

Капітан випив його у пітьмі, похмуро міркуючи про брата. «Якщо завдати удару не власноруч, то чи однаково я стану братовбивцею?» Віктаріон не боявся жодної людини на світі, але прокляття Потоплого Бога змушувало замислитися. «Якщо хтось уб’є його за моїм наказом, чи ляже кривава пляма на мої руки?» Аерон Мокрочуб напевне знав би відповідь, але жрець лишився десь на Залізних островах, сподіваючись підняти залізняків на бунт проти нового короля. «Нут Голій уміє поголити людину кидком сокири з десяти сажнів. Жодна з Еуронових почвар не встоїть проти Вульфа Одновухого чи Андріка Несміянця. Будь-хто з них може це зробити.» Але капітан знав: що людина може зробити і що вона зробить — то дві різні речі.

— Еуронове блюзнірство накличе на усіх нас лють Потоплого Бога, — напророкував Аерон ще на Старому Вику. — Ми маємо зупинити його, брате. Адже ми — однієї з Балоном крові, хіба ні?

— Він теж, — відповів Віктаріон. — Мені воно не до смаку так само, як тобі. Але Еурон — король. Твоє король-віче його обрало, а ти власноруч поклав йому вінця на голову!

— Так, поклав, — погодився жрець, капотячи водоростями у волоссі, — але радо зірву з його чола і покладу на твоє. Бо лише ти маєш силу боротися!

— Його підніс у королі сам Потоплий Бог, — скривився Віктаріон. — Хай Потоплий Бог його і скидає.

Аерон окинув брата гнівним поглядом — тим, від якого каламутніли криниці й висихали черева в жінок.

— То не була воля божа і божі слова! Всі знають, що Еурон тримає на своїй червоній посудині чаклунів, бридких ворожбитів. То вони наслали на нас якусь химородь, щоб ми не почули чистий голос моря. Капітани-королі сп’яніли від балачок про драконів.

— Сп’яніли і злякалися отого рогу. Ти чув, як він сурмив. Та байдуже — однак Еурон є нашим королем.

— Не моїм! — проголосив жрець. — Потоплий Бог помагає відважним, а не тим, хто скиглить під чардаком, коли насувається шторм! Якщо ти не поворухнешся прибрати Вороняче Око з Морекамінного Престолу, я муситиму взятися до справи самотуж.