Розділ «Пролог»

— Дай Руженці спокій, — замість прощання вимовив він. — Викинь дівчину з голови… бо ще відріжу її тобі, отоді начувайся!

Лео Тирел відкинув з ока пасмо волосся.

— Я не б’юся у двобоях зі шмаркачами-свинопасами. Іди собі геть.

Баш обернувся і перетнув терасу. Підбори застукотіли дошками старого мосту, добряче побитими водою та вітрами. Поки він досягнув протилежного берега, східний небокрай вже зарожевів.

«Світ навколо такий великий, — казав він собі. — От куплю собі й справді того віслюка, то зможу блукати гостинцями і узбіччями Семицарства. Ставитиму простолюдцям п’явок, вибиратиму з волосся ковтуни. А чи винаймуся на якийсь корабель, тягатиму весло, попливу до Карфу при Нефритовій Брамі й сам побачу тих клятих драконів. Нащо мені вертатися до старого Вальграва та його круків?»

І все ж ноги якось самі собою понесли Баша до Цитаделі.

Коли перший промінь сонячного світла вирвався з хмарної запони на сході, у Жеглярському Септі при порті залунав вранішній передзвін. За мить приєднався Княжий Септ, тоді Сім Каплиць у садах за Медовухою, а тоді нарешті Зоряний Септ, де тисячу років сидів на святім престолі верховний септон, перш ніж Аегон висадився при майбутньому Король-Березі. Музика вийшла гучна і потужна, та не така солодка, як спів одного малого соловейка.

За передзвоном Баш почув ще й переспів: то щоранку з першим світлом коло свого небагатого храму при корабельнях збиралися вітати схід сонця червоні жерці — адже ніч темна і повна жахіть. Баш чув, як вони вигукують ті слова по сто разів, закликаючи свого бога Ра-Гльора врятувати їх від пітьми. Самому Башеві божої ласки цілком вистачало від Седмиці, але він чув, що Станіс Баратеон тепер молиться та вклоняється перед ніч-ватрою і навіть замінив вінчаного короною оленя на своєму прапорі вогняним серцем Ра-Гльора. «От сяде він на Залізний Престол, то всім нам доведеться навчитися співати того самого, що голосять червоні жерці» — подумав собі Баш. Але так навряд чи мало статися — Тайвин Ланістер ущент розбив Станіса та його Ра-Гльора на Чорноводі, а скоро прикінчить зовсім і виставить голову Баратеона-самозванця на шпичці над брамою Король-Берега.

Нічні тумани танули і зникали, Староград навколо набував обрисів, виникав, наче примара, з досвітнього мороку. Баш ніколи не бачив Король-Берега, проте знав, що будинки там були головне мазані чи складені з колод, вулиці — земляні, дахи солом’яні. А Староград будувався з каміння, і стогни його було вимощено бруківкою аж до найпоганючіших провулків. Ніколи місто не бувало гарніше, ніж на світанку. На захід від Медовухи уздовж берега шикувалися, наче палаци вельмож, кам’яниці цехових зібрань. Угору річкою і обабіч неї здіймалися бані та вежі Цитаделі, з’єднані кам’яними мостами, просто на яких стояли будинки та палати. Униз за течією, нижче від мурів чорного мармуру та вигнутих вікон Зоряного Септу, купчилися помешкання благочестивих панотців, схожі на дітей коло ніг старої вдовиці.

А далі, де Медовуха вливалася широким гирлом до протоки Шемріт-Саги, поставав Вишестраж. Вказівні вогні на велетенській вежі яскраво блищали проти світанкового неба, а тінь, що починалася аж від стрімчаків Лупацького острову, де саме і стояла вежа, різала місто, наче меч. Старожили Старограду легко розрізняли годину дня за тим, куди падала тінь. Дехто казав, що з вершини Вишестражу видно усе аж до Стіни. Напевне, саме тому князь Лейтон не сходив звідти вже більше як десятиріччя, вважаючи за доцільніше правити своїм містом з-попід хмар.

Повз Баша річковим шляхом прогуркотів візок різника з п’ятьма пацями, що верещали з розпачу. Баш поспіхом забрався з дороги і ледве не втрапив під дощ з лайна та помиїв, котрі якась міщанка випорожнила з цебра просто у вікно нагорі. «Як стану маестром у замку, то матиму собі коня для подорожей» — подумав Баш, негайно запнувся на бруківці й гірко спитав себе, кого він дурить. Не буде йому ані ланцюга, ані місця за високим панським столом, ані великого білого коня. Решта його днів мине серед крякання круків за відтиранням брудних плям зі спіднього архімаестра Вальграва.

Він стояв на одному коліні, намагаючись витрусити поли від грязюки, коли почув голос:

— Доброго ранку, Баше.

Просто над ним стояв алхімік.

Баш хутко підвівся.

— Третій день нині… ви ж казали, що будете у «Пері та кухлі»!

— Ти сидів зі своїми друзями. А я не хотів нахабно лізти до вашого товариства.

Алхімік мав на собі подорожнього кобеняка з каптуром — бурого, непомітного. Сонце виглядало з-над дахів за його плечем, і обличчя під каптуром було важко розрізнити.

— То ти вирішив, хто ти є?

«От учепився — неодмінно змусить казати вголос!»