Розділ «Ар'я»

— Були й такі, — відповів лагідний чоловік. — Бунти у копальнях спалахували часто, але майже нічого не домагалися. Драконовладці старого Вільноземства володіли могутніми чарами; лихо чекало на нижчих людей, що кидали їм виклик. І все ж дехто зважувався. Одним з них був перший Безликий.

— Хто він був? — прохопилася Ар’я, не встигнувши і подумати.

— Ніхто, — була відповідь. — Хтось твердить, що він сам був невільником. Інші — що сином вільноземця, чесного і заможного роду. Дехто навіть скаже, що то був наглядач, який пожалів тих, за ким наглядав. Та правда у тім, що ніхто не знає. Хай хто він був, він пересувався серед невільників і чув їхні молитви. У копальнях гарували люди сотні різних племен та народів, і кожен молив свого бога своєю мовою, але кожен про одне й те саме. Вони благали про порятунок, про кінець страждань. Це маленьке і просте бажання, але боги не відповідали на нього, і муки нещасних тривали. «Невже усі їхні боги глухі?» — питав він себе… аж раптом однієї ночі у червоній пітьмі його спіткало розуміння. Усі боги мають свої знаряддя — чоловіків та жінок, які служать їм і допомагають здійснити божу волю на землі. Раби благали не сто різних богів, як могло здатися, але одного бога з сотнею різних ликів… і саме він був знаряддям цього бога. Тієї ж ночі він обрав найнужденнішого з рабів — того, хто молився про рятунок найщиріше та найгарячіше — і звільнив його від тягаря неволі. Так було здійснено перший дарунок.

Ар’я аж спалахнула.

— Він убив невільника?! — Вона відчула у розповіді щось хибне, якусь прикру помилку. — Він мав би убити його хазяїв!

— Згодом він їм теж приніс дарунок… але то казка для іншого вечора, яку краще нікому не переповідати. — Він схилив голову набік. — То хто ти, дитино?

— Ніхто.

— Брехня!

— Звідки ви знаєте? Це такі чари?

— Людині не треба бути ворожбитом, щоб відрізняти правду від брехні — досить мати очі та вміти читати обличчя. Дивись на очі, на вуста. На м’язи отут, у кутках щелепи, і тут, де шия з’єднується з плечима. — Він легенько торкнувся її двома пальцями. — Деякі брехуни кліпають очима. Дехто витріщається, а хтось відводить очі. Ще хтось облизує губи, а інші прикривають долонею рота, перш ніж збрехати — так, наче ховають неправду. Бувають і тонші знаки, але вони завжди є. Облудна посмішка і щира посмішка можуть бути схожі, але насправді вони такі ж різні, як схід і захід сонця. Ти зможеш розрізнити схід і захід сонця?

Ар’я кивнула, хоча певності не мала.

— Тоді зможеш і навчитися бачити брехню… а коли навчишся, ніхто не матиме від тебе таємниць.

— Навчіть мене!

Вона охоче стане ніким, якщо так треба. Адже «ніхто» більше не матиме дірки усередині замість серця.

— Вона тебе навчить, — показав лагідний чоловік на жебрачку, що саме з’явилася коло дверей. — Почніть з мови Браавосу. Яка з тебе користь, коли ти не вмієш ані сказати, ані зрозуміти? А ти вчитимеш її своєї мови. Навчатиметеся разом, одна в одної. Ти готова до цього?

— Готова, — відповіла Ар’я, і тієї миті стала ученицею-новачком у Домі Чорного та Білого. Одяг служниці в неї забрали, а замість нього дали чорно-білу рясу таку м’якеньку, як стара червона ковдра, що колись була у неї в Зимосічі. Під нею вона носила тонке біле лляне спіднє та чорну нижню сорочку нижче колін.

Відтоді Ар’я та дівчинка-жебрачка сиділи разом багато годин поспіль, торкаючись речей, показуючи на них і намагаючись навчити одна одну кількох слів своєї рідної мови. Спочатку то були прості слова: кухоль, свічка, черевики; потім складніші; потім речення. Колись Сиріо Форель примушував Ар’ю стояти на одній нозі, доки не затремтить. Потім посилав ловити котів. Вона танцювала водотанець на гілках дерев з мечем-палицею в руці. Усе те було робити важко… але навчатися мов виявилося важче.

«Навіть шити було цікавіше, ніж учити мови» — сказала собі Ар’я після вечора, коли забула половину слів, які вже начебто знала, а решту вимовила так поганюче, що дівчинка-жебрачка з неї насміялася. «Мої речення такі ж криві, як колись стібки.» Якби дівчинка не була така мала і заморена, Ар’я б їй усю мармизу роз’юшила. Та натомість лише пожувала губу. «Я надто тупа для навчання і надто тупа, щоб здатися.»

Посполита мова давалася жебрачці краще. Одного дня за вечерею вона обернулася до Ар’ї та спитала:

— Хто ти?