Розділ «Брієнна»

Брієнна відчула, що сріблом більше нічого з нього не добуде. «Золотом… чи добуду, а чи й ні. Певніше було б залізом.» Брієнна торкнулася кинджала, тоді знову полізла до гаманця, видобула золотого дракона і поклала на барило.

— Куди саме?

Сіромаха вхопив монету і спробував її на зуб.

— Оце смакота! Зразу рідна Гостроклішня пригадалася. Там на півночі гори та болота, край дикий, непоказний, але я там уродився і виріс. Дик Крабб — отаке маю ім’я. Хоча люди кличуть Спритним Диком.

Власного імені Брієнна у відповідь не назвала.

— Де саме на Гостроклішні?

— У Шептунах. Ви ж напевне чули про Кларенса Крабба, еге ж?

— Ні, не чула.

Дик, здавалося, неабияк здивувався.

— Пана Кларенса Крабба, кажу. Не чули? Я маю в собі його кров. А він був вісім стоп на зріст, одноруч виривав з землі сосни і кидав аж за версту. Жоден кінь не міг нести його вагу, тому він їздив верхи на зубрі.

— До чого тут він і таємна затока перемитників?

— Його дружина була лісова відьма. Коли пан Кларенс убивав людину, то приносив голову додому, а дружина цілувала її у вуста і повертала до життя. А були то не абихто, а панство, чаклуни, уславлені лицарі та пірати. Один був король Сутіндолу. Всі вони давали старому Краббові добрі поради, а що були головами без тіла, то гучно розмовляти не могли, хоча й пельки не стуляли. Бо як ти голова, то що маєш робити всенький день? Лише теревенити, не замовкаючи. Відтоді Краббову оселю назвали Шептунами. Та й досі називають, хоча вона лежить у руїнах вже тисячу років. Самотнє місце — ті Шептуни.

Дик спритно перекинув монету між кісточками пальців.

— Одному драконові на самоті сумно. От якби десять…

— Десять драконів — це чималий статок. Дурня клеїш?

— Не клею, але можу до нього привести. — Монета станцювала у один бік, потім у протилежний. — Просто до Шептунів, ласкава пані.

Брієнні не подобалося, як золото витанцьовує між пальцями хитруна. І все ж…

— Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два, якщо тільки дурня. А як нікого не знайдемо — то нічого не дам.

Крабб здвигнув плечима.

— Шість — то й шість. Шість — воно теж незле.