Розділ «Брієнна»

— Хто ти такий? — завимагала вона.

Малий заворушив губами, але нічого не відповів, лише вирячив очі завбільшки мало не з куряче яйце.

— П-п-п… — було все, на що він спромігся. — П-п-п…

Хлопець затремтів, аж зателенькали ланки кольчуги.

— П-п-п…

— Просиш? — перепитала Брієнна. — Ти мене про щось просиш?

Вона приставила вістря меча малому до борлака і проказала:

— Це я тебе красно прошу розказати мені, хто ти такий і навіщо мене переслідуєш.

— Не п-п-прошу. — Хлопець запхав палець до рота і виколупав звідти грудку грязюки, відпльовуючись. — П-п-под. Мене так звати. П-п-подрік П-пейн.

Брієнна опустила меча, зненацька відчувши напад співчуття до малого. Вона пам’ятала той день у Надвечір’ї, молодого лицаря з трояндою в руці. «Він приніс її подарувати мені.» Принаймні так їй сказала септа. Брієнна мала лише привітати гостя у батьковому замку. Йому було вісімнадцять років, довге руде волосся спадало на плечі. Їй було дванадцять, її стан міцно стягувала нова негнучка сукня, груди прикрашали гранати. Вони були однакові на зріст, але Брієнна не зуміла ані подивитися йому в очі, ані проказати прості слова, яких її навчила септа. «Пане Ронете. Вітаю вас у палатах мого вельможного батька. Така втіха — нарешті побачити ваше обличчя.»

— Навіщо ти за мною їдеш? — завимагала вона. — Тебе надіслали шпигувати? Хто твій хазяїн: Варис чи королева?

— Ні. Жоден. Ніхто.

Брієнні здалося, що хлопчині років десять, та вона знала точно, що вік дітей на око вгадувати не вміє. Їй завжди здавалося, що діти молодші, ніж є насправді — можливо, тому, що вона сама змалку була завелика для своїх літ. «Якби ж просто дівка дебела була, — казала септа Роела, — а то наче парубок.»

— Цей шлях надто небезпечний для самотнього хлопчини.

— Не для зброєносця ж! Я його зброєносець. Правиці.

— Князя Тайвина? — Брієнна вклала меча до піхв.

— Ні. Іншого Правиці. Попереднього. Його сина. Я бився з ним у битві. Кричав «Півпан! Півпан!»

«Зброєносець Біса?!» Брієнна не знала навіть, що Біс мав зброєносця. Тиріон Ланістер не був лицарем. Напевне, йому належала якась служба… джура, покойовий, чашник… зрештою, хтось мав одягати таку поважну особу… «Але зброєносець?!»

— Навіщо ти за мною стежив? — спитала вона. — Чого тобі треба?

— Щоб знайти її. — Хлопчина став на ноги. — Його пані. Ви ж її шукаєте. Брелла мені сказала. Вона його дружина. Не Брелла, пані Санса. Я подумав: якби ви її знайшли…