Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Хочу подивитися на песика! Мамо, дай подивитися на песика!

Донна кинула нервовий погляд на Віка. Той знизав плечима, йому теж було не по собі. Повернувся хлопець і, проходячи повз собаку, погладив його по голові. Той у відповідь замахав здоровенним хвостом, і Тед у руках Донни подвоїв свої зусилля.

— Ви можете його відпустити, мем, — ввічливо сказав хлопчик, — Куджо любить дітей, він йому нічого не зробить.

Потім, звертаючись до Віка, додав:

— Тато зараз вийде, він миє руки.

— Гаразд, — промовив Вік, — ну й здоровенний у тебе собака, синку. Ти впевнений, що він безпечний?

— Звісно, — підтвердив хлопець. Та Вік помітив, що й сам мимоволі ближче підсунувся до дружини, коли їхній син, що здавався таким маленьким, побрів до собаки. Куджо стояв, задерши голову і звільна метляючи своїм схожим на щітку хвостом.

— Віку... — почала була Донна.

— Усе гаразд, — промовив Вік, а подумки додав: «Сподіваюся». Пес здавався достатньо великим, щоб проковтнути Тедді одним махом.

На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного.

— Песик, — вимовив Тед.

— Куджо, — сказав молодший Кембер, підійшовши до Теда, — його звуть Куджо.

— Куджо, — покликав Тед. Собака підійшов і заходився добродушно облизувати його обличчя своїм слинявим язиком. Тед захихотів і спробував ухилитися. Він обернувся до тата з мамою, сміючись так само, як тоді, коли вони його лоскотали. Він зробив був крок у їхній бік, та зашпортався і впав на землю. Мить — і собака вже опинився над ним. Вік, що рукою обіймав Донну за талію, не лише почув, а й відчув, як їй перехопило дух. Він кинувся вперед, але спинився.

Куджо вчепився зубами у футболку з зображенням людини-павука, потяг догори, — на мить Тед став схожим на кошеня в зубах матусі-кішки — і поставив малого на ноги.

Тед підбіг до батьків, вигукуючи:

— Я люблю песика! Мамо, тату, я люблю песика!

Син Кембера спостерігав, запхавши руки в кишені джинсів, сцена його трохи забавляла.

— Авжеж, це чудовий собака, — весело погодився Вік, але його серце все ще швидко билося. На одну коротку мить він справді повірив, що собака от-от відкусить голову Теда, як льодяник на паличці.

— Це сенбернар, Теде, — пояснив він.

— Сем… бирнар, — вигукнув хлопчик і побіг назад до собаки. Той, як невелика гора, сидів біля входу в стодолу. — Куджо! Ку-у-у-джо!