Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Страховиськом, — з усмішкою мовив Вік.

— Ну, щось таке. Тоді ти дав йому ведмедика і запхав ковдри вглиб шафи. Коли я прийшла застеляти ліжко, вони знову були на кріслі, — вона засміялася, — я заглянула, і на мить мені здалося, що…

— Тепер я знаю, звідки він цього набрався, — сказав Вік, знову беручи газету і добродушно підморгуючи дружині. — Три хот-доги, чорт забирай.

Пізніше, коли Вік уже помчав на роботу, Донна запитала в Теда, чому він поклав ковдри назад на крісло, якщо вони так налякали його вночі.

Тед звів очі. Його личко, завжди таке веселе і жваве, тепер було бліде й насторожене. Занадто доросле. Перед ним лежала розмальовка «Зоряних війн». Він малював міжзоряну їдальню і саме розфарбовував Ґрідо[5] в зелений колір.

— Я не клав.

— Але ж, Теде, якщо ти цього не робив, і тато не робив, і я не робила…

— Це було чудовисько. З моєї шафи, — сказав Тед.

Він знову схилився над своєю розмальовкою.

Вона стояла і дивилася на сина, занепокоєна й трохи налякана. Хлопчина розумний, та уява в нього, мабуть, занадто буйна. А це не так уже й добре.

Увечері вона обов’язково поговорить про це з Віком. І розмова вийде довгою.

— Ти ж пам’ятаєш, що тобі казав тато, — говорила вона тим часом, — чудовиськ не існує.

— Принаймні вдень, — сказав Тед і всміхнувся настільки щиро й чарівливо, що всі її страхи розтанули. Вона скуйовдила йому волосся і поцілувала. Але наміру поговорити з Віком не полишила.

Проте коли Тед був у дитячому садку, прийшов Стів Кемп, і вона забула. А наступної ночі Тед знову кричав: «Чудовисько, чудовисько», — і що воно сидить у його шафі.

Шафа була розчинена навстіж, а ковдри лежали на кріслі. Цього разу Вік відніс їх на горище.

— Усе, я їх замкнув, Тедді, — сказав Вік, цілуючи сина, — тепер усе гаразд, повертайся в ліжко, і солодких тобі снів.

Але Тед іще довго не міг заснути. Та перш ніж він заплющив очі, шафа відчинилася з тихим, скрадливим рипінням. Мертва паща мертвої пітьми, де чекало щось волохате, з гострими зубами й пазурами, що пахло засохлою кров’ю та мороком смерті.

«Привіт, Теде, — прошепотіло воно своїм мертвотним голосом, а місяць заглядав у вікно, наче біле примружене око небіжчика».

Найстаршою мешканкою Касл-Рока тієї весни була Евлін Чалмерс, котру місцеві називали тіткою Евві, а тутешній листоноша Джордж Міра — старою крикливою сукою. Він приносив їй пошту, що складалася здебільшого з каталогів, пропозицій передплати від «Reader’s Digest» і молитовників Церкви Хрестоносців Вічного Христа, та вислуховував її нескінченні монологи.

«Єдине, що добре вміє стара сука, — передбачати погоду», — любив повторювати Джордж, коли, вже трохи захмелілий, сидів із приятелями в барі «Лагідний тигр». Дурнувата назва для бару, та оскільки іншими закладами Касл-Рок похвалитися не міг, з цим доводилося миритись.