Розділ « Стівен Кінг Куджо»

МЕНІ — ЗНАК ПИТАННЯ.

А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ?

Цього досить. Обід не гірший, ніж бенкет, як любила говорити його мати. Знайшовши конверт, він вклав у нього послання і, подумавши трохи, додав ще й візитівку. Потім надписав адресу Вікового офісу, теж чорними літерами. Повагавшись хвилинку, вирішив виявити до бідолашного недотепи трохи милосердя і приписав: «ОСОБИСТО».

Він спер листа на підвіконня і відхилився на спинку стільця, знову відчувши себе повністю в нормі. Сьогодні ввечері йому добре писатиметься, це він знав напевне.

Надворі зупинився мікроавтобус з номерами іншого штату. У кузові пікапа був великий, розкішний гужієрівський буфет[31]. Хтось відкопав справжню знахідку на розпродажі вживаних речей. Пощастило ж їм.

Стів попрямував до виходу. Він би залюбки взяв їхній буфет і їхні гроші, та не був упевнений, що матиме час закінчити роботу. Коли лист буде відправлено, змінити обставини не завадить. Не радикально, принаймні зараз. Він відчував, що заборгував собі хоча б іще один візит до маленької Міс Задериноса, звісно, коли пересвідчиться, що поблизу немає красунчика-чоловіка. Стів грав із ним у теніс, і на вогняного метеора Вік не скидався: худорлявий, окуляри з товстими лінзами, подача — як розварені макарони; та ніколи не знаєш, коли отакі красунчики чоловіки злетять із котушок і вчинять щось асоціальне. У доброї половини красунчиків-чоловіків водяться пістолети. Тому, перш ніж пхатися туди, краще як слід розвідати місцевість. Один-єдиний візит — і шоу закінчено раз і назавжди. Може, пожити трохи в Огайо чи Пенсільванії або поїхати до Таоса, Нью-Мексико. Та як жартівник, що підсипав пороху в чиюсь цигарку, він хотів триматися поблизу — на безпечній відстані, звичайно ж, — щоб подивитися, як вона вибухне.

Водій пікапа з дружиною зазирали в майстерню, щоб побачити, чи він на місці. Стів вийшов до них, усміхаючись і засунувши руки в кишені джинсів. Жінка одразу ж усміхнулась у відповідь.

— Привіт, люди! Чим можу допомогти? — запитав він, думаючи, що відправить листа, як тільки їх позбудеться.

Того ж вечора, коли червоне сонце, гаряче й кругле, сідало за обрій, Вік Трентон, обв’язавши сорочку навколо талії, оглядав мотор «пінто» Донни. Дружина босоніж стояла поруч, виглядаючи молодо і свіжо у своїх білих шортах і червоній картатій блузці без рукавів. Тед у самих лише плавках як навіжений ганяв по доріжці на триколісному велосипеді, мабуть, уявивши себе кимось на зразок Понча і Джона з «Каліфорнійського дорожнього патруля»[32], що переслідують Дарта Вейдера.

— Пий свій чай, поки лід не розтанув, — сказала Донна.

— Ага.

Чашка стояла на відчиненому капоті. Вік зробив кілька ковтків і, не озираючись, поставив її назад, чашка впала просто в руки Донни.

— Класне перехоплення, — зауважив він.

Вона усміхнулась:

— Я просто знаю, коли ти літаєш думками десь далеко. Глянь, ні краплі не розлила.

Якусь мить вони усміхалися одне одному: хороша мить, як здалося Віку. Може, це просто була його уява або він дуже цього хотів, але останнім часом складалося враження, що маленьких хороших моментів стало більше. Менше різких слів. Менше холодного, а може, що ще гірше, байдужого мовчання. Він не знав, із чим це пов’язане, та все одно був радий.

— Для сільського чемпіонату це суперклас, але до вищої ліги тобі ще є куди рухатися, дитинко.

— То що там із моєю машиною, тренере?

Він зняв фільтр, і тепер той лежав на доріжці.

— Ніколи не бачив такого великого фрисбі, — спокійно відзначив Тед кілька хвилин тому, різко об’їжджаючи фільтр.