Розділ « Стівен Кінг Куджо»

(як живуть порядні люди)

Якби тільки Джо відпустив їх самих… Та сподіватися на це не мало сенсу. Джо, сам чи з друзями, міг їздити куди завгодно, але не вона. Навіть у компанії Бретта. Це було одне з основних правил їхнього шлюбу. Та Чаріті не могла заборонити собі уявляти, як добре їм було б без нього: без Джо, який сидітиме в кухні Голлі, цмулитиме пиво і мірятиме її чоловіка з голови до п’ят зневажливими карими очима. Без Джо, який нетерпеливитиметься поїхати геть, аж доки Джим і Голлі самі не захочуть, щоб вони поїхали.

Вона і Бретт.

Тільки вони вдвох.

Вони могли б поїхати автобусом.

Вона думала: «Минулого листопада він хотів узяти Бретта на полювання».

Думала, чи не можна було б домовитися.

Холод заповнив кістки скляними нитками. Чи справді вона піде на таку домовленість? Відпустити Бретта восени до Мусхеда, якщо Джо, у свою чергу, відпустить їх автобусом до Стретфорда.

Грошей було вдосталь — тепер, — але гроші самі по собі нічого не вирішували. Джо забере гроші, і вона бачитиме їх востаннє. Якщо правильно не розіграє свою карту. Правильно…

Думки зарухалися швидше. Стукіт припинився. Вона побачила, як Бретт повільно виходить із майстерні, і її охопила полегкість. Застережливий внутрішній голос підказував, що коли Бретт і зазнає серйозної травми, то це трапиться саме там, у темній майстерні з притрушеною металевою стружкою і залитою мастилом підлогою.

Є ж якийсь вихід. Вихід мусить бути.

Якщо вона готова поставити все на карту.

У руці в неї був лотерейний квиток. Стоячи в роздумах біля вікна, вона весь час крутила його в пальцях.

Стів Кемп повернувся у свою майстерню, просто шаленіючи від люті. Майстерня була розташована на західній околиці Касл-Рока, на дорозі № 11. Він винаймав її у фермера, котрий мав власність у Касл-Року і в сусідньому Бриджтоні. Фермер був не просто занудою. Він був суперзанудою.

Більшу частину приміщення займав чан для варіння лаку: казан із гофрованого заліза, достатньо великий, щоб зварити в ньому цілу конгрегацію місіонерів. Навколо чана, ніби маленькі супутники великої планети, вишикувалися його замовлення: секретери, комоди, книжкові шафи, серванти й столи. У повітрі висів запах лаку, розчинника та оліфи.

У руках Стів тримав пошарпану дорожню сумку зі змінним одягом: планував перевдягтися після сеансу кохання з вродливою шльондрочкою. Він пожбурив сумку через усю майстерню. Вона відбилася від протилежної стіни і приземлилася на комод. Стів підійшов і збив її на підлогу. Потім копнув ногою. Сумка підлетіла аж під стелю, перш ніж, перевернувшись на бік, впасти додолу, як здохлий ховрах. Потім він просто стояв, важко переводячи дух, вдихаючи їдкі запахи і відстороненим поглядом втупившись у трійко стільців, які обіцяв доплести до кінця тижня. Великі пальці застромлені за пояс. Руки стиснуті в кулаки. Нижня губа відкопилилася. Він був схожий на ображену дитину, котрій щойно дали наганяй.

— Лайно собаче, — видихнув він, знову підходячи до сумки. Зібрався був копнути її ще раз, та передумав. Підібравши сумку, він пройшов через комірчину до трикімнатного помешкання, що містилося за майстернею. Усередині виявилося ще задушливіше. Бісова липнева спека. Вона проникала аж до мозку. У кухні було повно брудного посуду. Біля зеленого пластикового пакета з залишками «біфароні»[29] і бляшанками з-під тунця дзижчали мухи. Центральним предметом у вітальні був великий старий чорно-білий телевізор «Зеніт», котрий Стів підібрав на звалищі металобрухту в Нейплзі. На ньому мертвим сном спав великий смугастий кастрований кіт на кличку Берні Карбо.

Спальня була місцем для творчості. Розкладне ліжко було незастелене, простирадла зашкарубли від сперми. Незалежно від того, як у нього складалося з жінками (а останні два тижні на цьому фронті був повний нуль), Стів багато мастурбував. Він вважав це ознакою творчої особистості. Навпроти ліжка стояв письмовий стіл зі старомодним «Ундервудом». По обидва боки лежали стоси рукописів. Решта рукописів, частина в коробках, частина перев’язана еластичними стрічками, була звалена в кутку. Стів багато писав і багато переїжджав, і головним багажем були його праці: в основному вірші, кілька оповідань, сюрреалістична п’єса, в якій герої обходилися загалом дев’ятьма словами, і роман, який він атакував одразу з шести кінців. Уже п’ять років він не жив в одному місці достатньо довго, щоб повністю розпакувати речі.

Одного грудневого дня під час гоління він помітив у своїй бороді першу сивину. Від відкриття впав у страшну депресію на кілька тижнів. Відтоді бритви він не торкався, так ніби вона була винуватицею його сивіння. Стіву було тридцять вісім. Він гнав від себе навіть думку про вік, та іноді вона підкрадалася ззаду і приголомшувала. Усвідомлення, що до сороківки залишалося менш ніж сімсот днів, жахало. Він щиро вважав, що сорок — це для інших.

«Ця сука, — думав він знову й знову. — Сука».